Читати книгу - "Остання орбіта"

— Заздрю Тарасевичу, — сказав Камай, — ніяких сумнівів.

— А ти не вважаєш, що це занадто просте пояснення? — задумливо відказав Балачан.

— Мудрагель, — тоном Тарасевича повторив Камай і спитав: — Мені на станцію чи з тобою?

— Твоя черга чергувати, отже, на станцію. А я спробую порушити твою інструкцію. Як ти дивишся на це?

— Тебе не переконаєш. Але хоча б не покидай гравільота, — він зі студентської лави з повагою ставився до імені Балачана і тому не відчував за собою права оскаржувати його рішення, навіть несподіване, нелогічне.

Балачан мовчки кивнув головою. Не міг він сказати турботливому товаришеві, що його порада марна. Бо яка різниця — сидіти на станції чи в кабіні гравільота? А йому було важливо на власні очі побачити нічну долину, доторкнутися до каміння пальцями, відчути ледь вловимий посвист вітру у вузьких тіснинах. І шурхоти. Коли б можна було почути їх власними вухами, без посередників-приладів. Саме почути, а не розглядати їх перекладеними на мову цифр і графіків, наче препарованих. Але про це він може лише мріяти. Залишкова атмосфера Кам’яного М’ячика не лише дуже розріджена, але й відрізняється від земної. Так що, можливо, даремно він ломиться у відчинені двері — навіть вийшовши з кабіни, він, позбавлений тих самих приладів, які поступаються людському мозкові, побачить і зрозуміє ще менше.

Це був не надто оптимістичний висновок, і все єство Балачана протестувало проти нього. Погодитися з ним — значить визнати, що є межа, за яку людині не переступити.

Опівночі Камай повідомив, що прилади знову відзначили появу шурхотів. Балачан відразу ж виїхав з бази. Опинившись над долиною, він безшумно опустив гравіліт, притулив його під скелею. Потім схаменувся, засміявся. Все-таки діє інстинкт самозбереження: хіба не можна було залишити гравіліт посеред долини? Повеселілий Балачан легко перестрибнув через борт.

Нічна долина виявилась такою ж гарною. Скупе відбите світло, яке посилала на Кам’яний М’ячик сусідня планета, не давало напівтіней, і це створювало ілюзію звичності, натуральності. Неначе знаходився Балачан у Гімалаях, а з неба світив звичайнісінький Місяць. Далекі скельні нагромадження уявлялися хвойними лісами, окремі гігантські валуни — хмарочосами, з вікон яких зовсім недавно лилися яскраві електричні струмені. Прагнення на чужій планеті завжди шукати земної подібності, притаманне, наскільки було відомо Балачану, всім космонавтам, дивувало його. Однак і його самого, виявляється, воно не оминуло. Невже він мимоволі сумує за Землею? А може, це просто внутрішня переконаність, що нема у Всесвіті нічого кращого, досконалішого, аніж усе земне? І чи не перешкоджає це людям на чужих планетах, де багато що не вкладається у готові мірки? Напевно, Тарасевич, підслухавши його думки, не стримав би єхидної репліки: «Мудрагель». Далебі, це було б справедливо. Зараз не час для самокопирсання…

У тіснині, куди Балачан повернув, було темно. Він засвітив ліхтар, скерувавши промінь під ноги, прислухався. Дув вітер, певно, за тутешніми мірками шалений — його ледь помітний опір Балачан відчув з великою приємністю. Виник в шоломофоні й посвист, майже нечутний, але все одно жаданий, немов долинав з димаря якоїсь опалюваної хатки, які залишені на Землі для аматорів природи. Знову його мозок шукав і знаходив звичні аналогії, і це почало сердити Балачана.

Він перейшов тіснину аж до наступної долини, затим звернув у сусідню, в останню, третю. Десь поряд з ним у цей час народжувалися й жили шурхоти, Камай про них відразу повідомляв. А йому здавалося, що в пітьмі тіснини нічого стороннього не існує. Певно, він подумав про це вголос, бо Камай спитав:

— Ти щось сказав?

— Як там у тебе?

— Як завжди, — невпевнено відказав Камай.

— А точніше? — Балачан помітив його вагання.

— З твоїм наближенням шурхоти начебто зникають і потім виникають вже за твоїми плечима. Але я не впевнений…

Не встиг Балачан обдумати цю особливість, як у шоломофоні пролунало:

— Гей, ви, мисливці за привидами! Пильнуєте?

Тарасевич не спав. І Балачан одразу пробачив йому і скептицизм, і насмішкуватість.

— Послухай, — тим часом гудів Тарасевич, звертаючись до Камая, — прикрий свої локатори, дай людині потішитися справжньою природою.

Балачан уявив собі, як увесь простір тіснин пронизують зараз, немов павутинням, невидимі випромінювання встановлених на навколишніх вершинах приладів, і подумав, що в пораді є сенс. Сподіватися на людські здібності, то вже до кінця. Хоча навряд чи це щось могло дати.

— Вимикай, — на всяк випадок підтримав він Тарасевича, — не треба мене страхувати.

— Слухаю, — коротко підкорився Камай.

А Балачан ніби відчув наяву, як раптом опали незримі промені-павутинки. Аж у голові задзвеніло від уявної порожнечі.

— Не барися, одначе, — наостанок порадив Камай, — скоро світанок.

Балачан глянув на годинник. Справді, вже минуло чимало часу, невдовзі пора вертатися, а він усе ще не придумав, як йому діяти, що шукати у цих тіснинах. Усе навколо було ходжене-переходжене. Але й стояти на місці не випадало, і він загасив ліхтарик. Пішов у другий кінець долини, вирішивши, що більше не буде заходити в тіснини. Він оминув одну, другу, а перед третьою спинився, дивуючись, чому раптом йому так кортить повернути туди. І несподівано для себе таки повернув.

Планета-сусідка перемістилася на небосхилі і тепер висіла вже над головою. У тіснині трохи посвітліло, її стіни холодно поблискували, мовби вкриті сріблястим інеєм.

Дала про себе знати втома. Балачан відшукав невеликий кам’яний виступ і присів. Довкола лютував мороз, а йому було тепло, затишно. Ніби знаходився він не в горах, а в салоні зорельота. Такого ж, на якому летів сюди. Новітнього галактичного лайнера. Цього дива сучасної техніки. Навіть забуваєш, що ти у просторі. Часом здається, що невелике земне містечко накрили куполом, підрізали знизу і зрушили з місця. Саме такими уявляються коридори-вулиці зорельота, пишний сквер на центральній площі, що поруч з командирською рубкою, басейн-озеро з протічною водою. І тут Балачан піймав себе на думці, що бачить перед собою зовсім не зореліт, хоча намальована подумки картина вельми схожа на справжню, а тихе селище на балтійському