Читати книгу - "Остання орбіта"

узбережжі, де він провів цілий місяць перед стартом з Землі. Вочевидь, спогад був таким приємним, що Балачан ледь не почав снити. Те ж таки знайоме містечко раптом змінило свій вигляд, набув деяких фантастичних рис. Наче в одне злилися вулиці і будівлі, витягнулися вгору, і були вони не збудовані, як звичайно, а витесані в кам’яній горі, що нависла над широкою зеленкуватою затокою. А трохи віддалік у затоку впадала повноводна ріка. Малюнок був таким яскравим, що аж засвітився в очах. Балачан навіть подумав, що він щось подібне вже десь бачив, інакше звідки така виразність, і тоді захитав головою, закліпав віями, мов відганяючи ману. І знов побачив вузьку тіснину і блискуче коло планети-сусідки над головою. Все стало на свої місця.

— Треба ж! — засміявся Балачан.

Товариші, які мовчки слідкували за ефіром, відразу відгукнулися.

— Що ти? — спитав Тарасевич.

— Задрімав, чи що, — весело відказав Балачан, — прихилився і… Може, навіть хропака дав, га, не чули?

Посміялися, і все. А коли назавтра Балачан знову зібрався в долину, Тарасевич пожартував:

— На кам’яному сінничку м’ягше спиться.

— Візьми подушку, — додав Камай.

Балачан тільки посміхався. Кпини товаришів мали підставу — йому доведеться не спати ще одну ніч. Тренування — тренуванням, а голова буде не вельми ясною. Разом з тим він не міг послати когось іншого. Він почав уже вживатися в середовище, і йому буде легше помітити будь-яку переміну, коли вона трапиться. От тільки — не було в нього певної думки: вести одночасно спостереження зі станції чи ні. Хоча Тарасевич так і не пояснив, чому він порадив Камаю вимкнути прилади, Балачан чомусь був упевнений, що в пораді є певний сенс. Тому сказав Тарасевичу:

— Побудь сьогодні на базі.

— Містика! — обурився Камай.

— Де примари, там завжди чортівня, — зберігаючи серйозний вигляд, вставив Тарасевич і гаряче, може, трохи гарячіше, аніж вимагав момент, пообіцяв: — Відісплюся…

Він більше нічого не додав. Балачану дуже хотілося спитати, що він зараз думає. Але не відважився. Цей хлопець спочатку сам упевниться, а тоді вже скаже. Інакше слова з нього не витягнеш, усе на жарт оберне. А то й що-небудь в’їдливе вліпить. Ось і доводиться чекати, поки його думка сама визріє.

— Я там буду, — коротко сказав Балачан товаришам на прощання, махнувши рукою в бік станції.

— Адреса стара, — не втримався Тарасевич, — долина Шурхотів, тіснина Сновидінь.

— Не забудь записати в Атлас, — залишив за собою останнє слово Балачан.

Але, діставшись на місце, все ж згадав вигадку Тарасевича. Влучно сказано, може прижитися. Ось так, напевно, і з’являються назви у географії та астрономії, а ми потім довго шукаємо в них якийсь особливий сенс. А його найчастіше нема, назва — дитя хвилини, плід фантазії жартівника.

В долині все було як учора. За винятком одного — спокою Балачана. Раз за разом обходив він тіснини, присідав на той самий кам’яний виступ, на якім напередодні мало не заснув, нетерпляче підводився і крокував далі. Він чогось чекав, сподівався, що саме сьогодні відбудеться з ним щось незвичайне.

Світанок застав його поблизу гравільота. Спочатку над базою окрайчик чорного неба налився теплом, посвітлів. Затим у проміжку між гірськими вершинами зблиснув серп Лаланда. Він повнився на очах, і разом з цим день з гір спускався в долину.

Балачан зрушив з місця гравіліт, стрімко злинув увись. Долина з її трьома тіснинами зосталася далеко внизу. Він, ніби прощаючись з нею, востаннє глянув униз, і раптом у нього тривожно закалатало серце. Щось до болю знайоме привиділося йому в цих обрисах. І тоді прийшло відчуття чогось приємного, значного, що незабаром відбудеться з ним. На базу Балачан повернувся заспокоєним, у доброму гуморі.

Товариші вже знаходилися в лабораторії. Камай чаклував над дешифратором електромагнітного сигналу. Тарасевич сидів віддалік, зберігаючи на обличчі байдужість. Балачан лише посміхнувся до себе: Тарасевич був у своєму амплуа скептика.

— Кого ловиш? — спитав Балачан у Камая.

— Твій досвід переймає, ввижається йому другий Поллукс, — замість Камая відповів Тарасевич.

— Ти тоді прочитав чужу передачу, — Камай уже звик до вибриків Тарасевича і не звернув на нього уваги, — а що, коли наші шурхоти також чиясь передача? Хіба цього не може бути?

— Гадаєш? — непевно промовив Балачан, а самому раптом з дивовижною виразністю пригадалася долина і тіснини. — Гадаєш? — повторив він і пожартував: — Ми не все вміємо читати, — спіймавши напружений погляд Тарасевича, додав: — Наприклад, думки. Що думає зараз наш лікар?

Тарасевич, який виконував у їх експедиції обов’язки доктора, насмішкувато відпарирував:

— Ну, це ще древні уміли. Я думаю, що ви на моїх очах божеволієте. Просто, чи не так?

Балачан, однак, подумав, що зовсім не так просто. Йому знову здалося, що Тарасевич щось має на увазі, тільки не зважується сказати вголос. Очевидно, його думка може видатися абсурдною, а він нічого так не боїться, як здатися смішним. Біда з молоддю. Скільки цікавих ідей, напевно, ось так залишається в тіні через амбіції і умовності. І не підійдеш до людини навіть з теплим словом, не прийме. Балачан зітхнув: мало йому шурхотів, то ще і Тарасевич зі своїми недомовками.

Електросон діяв швидко. Балачан устиг вловити лише початок якоїсь дивної, як йому здалося, розмови товаришів, як його огорнув глибокий сон.

Балачан спав рівно шість відміряних їм для відпочинку годин. Однак, прокинувшись, ще довго лежав і думав. По-перше, йому відразу згадалася остання почута ним фраза, сказана Тарасевичем: «У старого є нюх, він словами не кидається». І по-друге, сон. Зазвичай, засинаючи з допомогою електросну, їм нічого не снилося. Сьогодні це порушилося. Сон привидівся виразно, немов ява. Хоча наяву нічого цього, звісно, не було. Гора, порізана тіснинами, не мала нічого спільного з хмарочосами, які він побачив уві сні. Схоже на те, що в нього розгулялися нерви. Бо коли в сні бачиш те, що хотів би побачити насправді, слід звертатися до лікаря. Балачан усміхнувся, піднявся з ліжка, почав одягатися. Він би звернувся до Тарасевича,