Читати книгу - "Остання орбіта"

Однак, коли Балачан висловив цю свою думку, сказавши, що в долині більше робити нічого, хлопці несподівано для нього вперлися.

— Метушишся, — зазначив коротко і в’їдливо Тарасевич.

— Давай доведемо до кінця почате, — не згодився і Камай, — хочеш, я поїду замість тебе.

— Результатів ж бо нема, — спробував переконати Балачан.

— У нас попереду багато часу, щоб дозволити собі не поспішати, — сказав Камай.

Можна було скористатися своїм становищем керівника експедиції і наказом змінити напрям роботи. Але Балачан не хотів застосовувати владу — не було вартої альтернативи тому, що вони робили досі.

Камай повернувся до дешифратора, Тарасевич поїхав на спостережну станцію, а Балачан почав готуватися до чергового блукання по долині.

Ночі в екваторіальному поясі Кам’яного М’ячика були подібні одна на одну. І Балачану швидко здалося, що він ніби й не повертався на базу, а як прийшов сюди позавчора, так і зоставався усі три дні. Це було кепсько. Не можна ж очікувати, що ти побачиш щось там, де тобі все уявляється однаковим, знайомим і навіть обридлим. А ноги самі несли його до того кам’яного виступу, на якім він відпочивав напередодні.

Втоми не було, проте він все одно сів. Яскрава сусідка Кам’яного М’ячика повисла над головою. Вона виглядала більшою, аніж з Землі здається Венера, і навіть сліпила очі. Балачан зажмурився і тоді знову згадав те прибалтійське містечко. Думки потекли повільно, ліниво, як у людини, яка починає засинати. Балачану було нехіть противитися цьому стану. Він уявляв жовтий пляж, на який накочувались піняві сірі хвилі, людей, що вибігали разом з хвилями на берег і з ходу кидалися на нагрітий гарячим сонцем пісок.

На мить Балачан ніби збоку подивився на цю картину і тоді побачив серед засмаглих тіл себе. Ось він повернувся до сусіда, заговорив з ним. «Мій останній день», — повідомив сусід. «Куди?» — спитав він. «Додому, на Марс». На Марс то й на Марс. Більше вони ні про що не говорили, Балачан це добре пам’ятає. Але йому раптом уявилося продовження тієї розмови, ніби сусід розповідав про Марс, а він, Балачан, бачив усе це, тільки не зі слів сусіда, а так, неначе все було на Марсі з ним особисто. До деталей. І при цьому він увесь час дивувався, що ніби сам собі задає питання: яка будова планетольота, як виглядає марсіанський ландшафт. Від цих спогадів думки непомітно перекинулися на Кам’яний М’ячик. І як тоді, гори почали набувати обрисів фантастичних споруд. Потім кам’яний виступ, на якому він зараз сидів, здався зовсім не виступом, а приступкою високого ґанку перед зачиненими дверима…

І тут Балачан схаменувся, потряс головою, відганяючи надокучливу ману. Глянув на годинник. Вісім хвилин на третю. До світанку ще довго. Він підвівся, відійшов на декілька кроків, постояв, знову зиркнув на годинник. Час тягнувся дуже повільно. Минуло всього п’ять хвилин. І раптом його мов повело сісти на виступ знову.

Супутниця Кам’яного М’ячика опустилася за гори, у тіснині стало зовсім темно, і Балачан навпомацки знайшов свій виступ. Це було до речі, бо голова зробилася важкою, як після напруженої, тривалої праці. Він спробував розслабитися. Голова полегшала, але зате повернулися попередні фантастичні видіння. Незнайоме, неземне поселення дивної архітектури. Будинки, подібні до скель, що нависли над широкою рікою, вкритою легкими брижами. Над ними сяє блакитне небо. А потім почалося щось незрозуміле. Вода в ріці заклубочилася парою, небо потемніло, і на ньому проступили зорі, яких не могло загасити навіть денне світло. Лаланд? Балачан подумав, що вельми схоже, і тоді зауважив нові подібності: висохла ріка нагадувала вже знайому йому долину.

«Знову те ж саме!» — майнуло в голові. Балачан аж розсердився, хотів підвестися й піти і… зостався. Бо раптом подумалося, що варто було б подивитися, чим усе це скінчиться. І справді, у долині тим часом почали розгортатися нові події. В одній зі скель-споруд з’явилася щілина, і в ній показалося щось кругле, мов людська голова в гермошоломі. Балачан мимоволі напружився, буцімто міг розгледіти, хто це там вилазить зі скелі. Дивно, але він побачив очі. Немов людські. Вони дивилися крізь оболонку гермошолома з неприхованим смутком. Балачан аж здригнувся під цим поглядом. Гермошолом повернувся туди-сюди і сховався у щілині, а затим зникла і сама щілина. Балачан відчув, що його полишають сили. Але перш ніж він втратив свідомість, йому ще уявився незнайомий космодром, стрімкий зліт ракети і маленька зірочка у невідомому сузір’ї.

— Балачане? Гей, Балачане! — цей поклик почувся Балачану далеким, нереальним, адресованим комусь чужому. — Я зараз! — цього разу він впізнав голос і здивувався, чого захвилювався Тарасевич.

І раптом згадав усе, що йому нещодавно привиділося.

— Ти заснув? — питав Тарасевич, саджаючи гравіліт поблизу від Балачана.

Балачан окинув його невидющим поглядом, він усе ще не міг вирватися з-під влади своїх сумнівів.

— Ходімо, — м’яко, як до хворого, звернувся до нього Тарасевич і узяв під руку.

Балачан слухняно встав і несподівано для себе, і тим більше для Тарасевича, попросив:

— Я хочу переглянути твій сьогоднішній щоденник.

Тарасевич уважно глянув на нього і повернув до станції.

— А знаєш, — сказав Балачан, коли вони увійшли в будівлю станції, — я вже добре себе почуваю.

Тарасевич мовчки підвів його до столу, де знаходилися записи про сьогоднішнє чергування. Балачан взяв їх до рук і опустився в крісло.

— Так воно й є. З другої восьми до другої тридцять ти просвічував тіснини.

— То й що з того? — Тарасевич знову ставав сам собою. — Як я розумію, ти на мене за це не кривдуєш?

— Навпаки…

— Он як! — задоволено сказав Тарасевич. Він перевірив, чи увімкнений зв’язок з базою, і спитав: — Ти нас чуєш?

— Чую! Що там у вас?! — нетерпляче крикнув Камай.

— Зараз приїдемо,