Читати книгу - "Остання орбіта"

Камай ледве дочекався їх.

— Такі справи, — сказав Балачан, коли вони з Тарасевичем, скинувши скафандри, всілися у затишнім салоні бази. — Ці шурхоти, за якими ми ганялися стільки часу, певніш за все сигнали. Ти, Камаю, вірно вловив суть проблеми. Так, сигнали, — продовжував він, — залишені для нас чи нам подібних колишніми аборигенами планети. Вдала імітація біострумів. Гадаю, що передавач знаходиться десь поблизу, в районі долини. Можливо, навіть схований над виступом, на якому мене огортали спогади про Землю і опісля приходили видіння. А можливо, передавачі розкидані по всій планеті, це навіть більш вірогідно. Відчувши наші біоструми, вони потім примушують нас подумки відповідати на питання про нас, людей, про наші міста, уклад життя. Навряд чи автомату це потрібно як інформація. Найімовірніше він повинен переконатися, що склад думок, принцип мислення і в його господарів, і в істот, що потрапили у поле його дії, однаковий, що ми можемо розуміти один одного. І тоді передавач «розказує» розумним пришельцям про долю планети і цивілізації, яка тут колись була. Природно, все це загально, штрихами. Але головне є — зникла цивілізація послала звістку собі подібним.

— Що за користь з тієї звістки? — промовив Камай, вражений неймовірністю повідомлення Балачана. — Їх самих давно немає.

— Хтозна! — не згодився Балачан. — Коли я вірно зрозумів, усе не так просто, як ти вважаєш. Історія цієї планети нагадує мені марсіанську — та ж поступова втрата атмосфери, зневоднення, зникнення умов для життя. Але мешканці Кам’яного М’ячика підготувалися до такого повороту подій. Мені здається, вони переселилися в інше місце. Те сузір’я, яке я бачив, а точніше зірочка в ньому, очевидно, і є цим місцем. Сузір’я мені не знайоме, але так і повинно бути. Ми ж знаємо зірки тільки за земним уявленням. Звідсіля сузір’я виглядають інакше. Однак, гадаю, я зможу намалювати його, і наші астрономи, знавці космосу точно скажуть, де це. Ну, та то вже клопіт фахівців. А ми своє завдання, здається, виконали, розгадали суть шурхотів.

— Цікаво… — промовив Камай і глянув на Тарасевича: — А ти чого мовчиш?

Той стенув плечима.

— Якби не наш доктор, — засміявся Балачан, — я певніш за все пройшов би повз це відкриття. Просто думав би, що мені вся ця фантасмагорія привиділася.

— Приший-пристебни, — буркнув Тарасевич, ховаючи ніяковий погляд.

— Кинь, не блазнюй, — з прикрістю сказав Балачан, — ми славу не ділимо. Але саме ти непомітно підштовхував мене до єдино правильних дій. Я надто добре знаю тебе, щоб пропустити твій навіть маленький натяк. Ти сумнівався, вірно, тому й не говорив прямо, але ти не виключав, що справа прийме такий поворот. Чи не так?

— Вигадник!

— Помовч ти, — обурився Камай, — дай дослухати. Згоден, Балачане, шурхоти — це біоструми, які ані ми, ані Туровець не могли розшифрувати. Але чому зникав зв’язок?

Балачан подумав і відказав:

— Цього я не знаю. Спитаєш, як повернемось, у інженерів. Бо до нашого випадку, сподіваюся, це відношення не має. — Він підвівся і сказав: — Ходімо, друзі, складемо повідомлення на Землю.

Балачан вийшов першим, за ним рушив Тарасевич. Обидва спокійні, буденні, немов нічого надзвичайного не сталося. Камай подивився їм услід і обурено й разом з тим із захопленням сказав:

— Кремені!..

З тієї миті, як Раїса Федорівна увійшла до класу, Слава відчув тривогу. Вчителька не повинна була викликати його, він відповідав тільки недавно. А в грудях все одно щеміло. Від їх Раїси Федорівни можна було очікувати всього — і чого хочеш, і чого не хочеш. Слава не хотів, щоб його сьогодні викликали, не вивчив урок. Та хіба в житті буває так, як тобі треба? Ось і сиди, тремти. І чому це людина не вміє вгадувати своє майбутнє? Ну хоча б трішечки, на яку годину або навіть на півгодини наперед…

А вчителька не поспішала. Вона уважно, ніби оцінюючи кожного, провела поглядом по партах і знову схилилася над класним журналом. «Ну що вона там корпається, — занепокоївся Слава. — Кіл то й кіл. Аби швидше вже». І тоді уявив собі, як стоїть перед вчителькою і як вона запитує: «Селівонік, за який час обидві труби наповнять басейн?» Наче це так уже важливо. У батька в інституті електронно-обчислювальна машина за кілька хвилин підрахувала, скільки води принесе ріка в ціле водосховище за рік, за два… А знадобиться, то й на десять років наперед підрахує. Але сцена ганьби була такою яскравою, що Слава аж стрепенувся.

— Ти чого? — штовхнув його в бік сусід Костик Манцевич.

— Викличе тебе, тоді будеш знати, — прошипів роздратовано Слава.

— Біда велика! — Костик був відмінником, і для нього цієї проблеми не існувало.

Славі стало кривдно, що є люди, які не бояться вчителів, і він вирішив під’юдити товариша.

— А ти знаєш, що тобі покладуть? — шепнув він, косуючи, чи не чує Раїса Федорівна.

Костик відкрив рота, хотів, певно, сказати, що не сумнівається. Але він був сумлінним хлопцем, і тому завагався.

Слава помітив на його обличчі розгубленість, переможно подивився і сказав:

— Бачиш…

І тут вчителька нарешті зробила вибір. Викликала Костю.

Манцевич щось писав на дошці. Що — Слава не бачив і не чув. Як і нещодавно, він знову побачив себе біля дошки. Буцімто розв’язує і ніяк не може розв’язати задачу, і крейда кришиться, обсипається на підлогу, мастить пальці. Слава навіть потер пальці об коліно, щоб очистити їх від крейди, і… на штанах зосталися білі плямки. Слава покрутив головою, відганяючи ману. Плямки зникли.

— Селівонік!

«Діждався! — майнула думка, і він покірливо підійшов до дошки. — Але все одно штани не замащу!» — з незрозумілою для себе впертістю вирішив він.

А далі було, мов уві сні. Він стояв, вода не хотіла текти з тих злощасних труб, кришилася крейда, сипалася на підлогу…

— Ой, Селівонік,