Читати книгу - "Остання орбіта"

Вона говорила щось ще. Слава не слухав. Він, як зачарований, дивився на коліна, де красувалися три білі плямки від брудних пальців. І тоді пригадалося: сцена, яку він уявляв, і сцена, яка сталася з ним насправді, були цілком однаковими. Навіть смуги, хоча він не збирався їх робити, були такими ж.

Раз-по-раз поглядаючи на плямки-смужки, Слава зітхав: він безвільна, нікчемна людина. А що буде, коли його спіткає справжнє випробування. Потім подумалося, що ніяких таких випробувань у нього на найближчий час не передбачається, і Слава повеселів. Усі ці клопоти — дрібниці. Подумаєш задача! Він, коли захоче, розв’яже її сьогодні… або завтра.

На великій перерві Слава перший вибіг з класу. На цій перерві мав відбутися їх матч з шостим «а». Слава ж центр нападу. Він підбігав уже до спортивного майданчика, де було футбольне поле, як раптом якийсь голос спитав: «Чого ти, власне, поспішаєш?» Слава хотів відповісти, навіть озирнувся, шукаючи цього нахабу, і тоді відчув, що голос лунав ніби в ньому самому. «Ви програєте», — провадив голос. Слава спинився, стиснув кулаки. Ось воно, безвілля! Але він доведе усім. І собі самому, і шестикласникам. А перед очима стояв один і той же епізод матчу. Слава аж плюнув. Треба ж: він, Селівонік, найкращий футболіст класу, у якого такий сильний і точний удар лівою, виходить сам на сам з воротарем шостого «а» Петьком Масальським і… пускає м’яч поряд зі штангою. Петько навіть не ворухнувся, а потім ще й язика показав…

— Ну я тебе! — Слава зірвався з місця і, минаючи хвіртку, перестрибнув через паркан. На ходу скидаючи светр, під яким у нього надіта майка з номером дев’ять, він крикнув: — На поле, час не жде!

Ніщо не виправдовувало Славиних передчуттів. Вже з першої атаки він забив гол. Щоправда, шестикласники незабаром заграли краще, але Слава і товариші по команді зберігали перевагу в рахунку.

— Зосталося п’ять хвилин, — повідомив Костик, пробігаючи повз Славу.

— Угу, — задоволено кивнув Слава і підняв руку, просячи пас.

М’яч до нього не дійшов. Більше того, він зрізався з ноги захисника і влетів у ворота їх команди. Слава нахмурився. Починаючи з центра, він віддав пас назад Костикові, а сам рвонувся вперед. І знову м’яч до нього не потрапив, заплутався в ногах на їхній половині поля. Потім, мов знехотя, викотився з-під купки хлопців і спинився. Найшвидше біля м’яча опинився шестикласник. Слава аж зажмурився. За дві хвилини до кінця матчу вони програвали уже з рахунком один — два.

— Відіграємось! — крикнув він своїм хлопцям. — Пасни, Манцевич!

Костик паснув. Вдало. Так, як тільки він умів: прямо навпроти воріт, під ліву ногу. Удар!.. М’яч летить поряд з боковою штангою, а Петько… показує язика.

Залунав свисток судді. Заплескали в долоні, запищали дівчата, засвистіли хлопці… Слава мов не чув усього цього. Він дивувався з себе, що так точно передбачив, як скінчиться матч.

І футболісти, і глядачі довго не затрималися на майданчику, побігли до класів. Слава зостався. Він понуро брів шкільним подвір’ям і картав себе за промах. На мить подумалося, що зараз урок класної керівнички і вона неодмінно спитає, де це Селівонік, чи не захворів часом? А завтра напише батькам записку, і він сам віднесе її. Слава за звичкою спробував уявити собі, що зараз відбувається в класі, але нічого не вийшло. Приверзлася якась дурниця. Треба ж, буцімто не класна, а сам директор — він живе у сусідньому з їхнім будинку, — зустрівши батька на автобусній зупинці, поскаржився на нього, Славу.

Слава аж помацав свого лоба: таке може примаритися лише хворому. Один, навіть два уроки — дрібниці, в найгіршому випадку на раду загону потягнуть. Директор тут ні до чого. Слава зітхнув з полегкістю і додав ходи.

— Мазило, мазило!

Слава озирнувся: цікаво, кого це так дражнять?

Декілька першачків — диви, дрібнота! — нахабно дивилися на нього і повторювали:

— Селівонік мазило!

— Я вам дам мазила, — розізлився Слава і рушив до малих.

Хлопчики кинулися хто куди. Лише один, найменший, дещо загаявся, і Слава дав йому штурхана. Не надто сильного, більше щоб налякати. Малий виявився незграбою, зачепився ногою за ногу і плюхнувся обличчям в пісок. Він відразу ж підхопився і помчав за рештою, а Слава зауважив, що у хлопця з носа показалася кров. «Цього ще не вистачало», — подумав Слава. І тут його мов потягнуло звести очі. Він побачив директора, який, стоячи біля вікна, розмовляв по телефону і строго дивився на нього. «Цього мені не вистачало!» — ніяково повторив собі Слава і поплівся додому.

А далі знову було так, як йому уявлялося. Директор зустрів на автобусній зупинці батька і розповів, що Слава не лише пропускає заняття, а й кривдить малих.

Слава опісля не спав цілу ніч. Не тому, що дісталося від батька. Це траплялося не вперше. І в таких випадках, як би гірко не було, він засинав хутко. Сьогодні ж він на батькові слова навіть не звернув уваги. Його голова була зайнята іншим: невже збулося бажання, яке прийшло до нього раніше на уроці, невже тепер він зможе зазирати в майбутнє? І чому саме в нього, Слави Селівоніка, з’явилася така здатність, а не, скажімо, у Костика Манцевича, найкращого учня їх класу?

Нічого певного Слава так і не придумав. Тим не менш був вельми радий: він не схожий на інших, він уміє передбачати майбутнє, йому тепер будуть заздрити. І не підозрював Слава, що очікують його тепер не щасливі хвилини, а самі неприємності…

Раніше Слава ніколи не переймався, що буде потім. Буде, і край. Тепер же став боятися навіть думати про це «потім». Бо як задумається, то неодмінно справдиться, і не добре, а, навпаки, погане. А головне, нема йому ніякої користі від цього.

Ну, чому б, здається, не попередити йому себе самого: цього не роби, туди не ходи, бо буде так і так. Але ж ні. Як вже сидиш у класі, не вивчивши урок, то тільки тоді довідаєшся,