Читати книгу - "Тенета зради"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що у вас спільного з Турідду Сомпані? — спитав Дука в Сюзанни Паані.
І вона відповіла:
— Він призвів до арешту мого батька, а його подруга катувала й убила його.
Дука подивився на Карруа; її ніжний дитячий голос, сказати щиро, пестив йому слух.
— Я теж нічого тут не розумію, — промовив Карруа. — Правда, я поставив їй лише кілька запитань, але страшенно хочу спати.
М'яка травнева ніч хилила до сну, але у великому місті стільки злодіїв, вбивць та повій, що спати у поліційному управлінні не випадає.
Дука спробував піти іншим шляхом — сказати б, на північний захід, щоб нарешті щось зрозуміти.
— Звідки ви так добре знаєте італійську?
— Мій дідусь був італієць. — Вона гордовито піднесла голову. — Він походив з Абруцці, наше справжнє прізвище Паганіка, а не Паані, але американцям важко вимовляти Паганіка, тому мій батько, вступивши до військової школи, став Паані.
— А вдома ви розмовляли по-італійському?
— Авжеж. — Вона знову піднесла голову — спокійно, але гордовито. — Але я вивчала італійську й додатково, бо мій дідусь розмовляв надто ідіоматично. — Вона почервоніла. — Вибачте, говіркою, вживаючи й вульгарні діалектні вислови.
«Він, мабуть, хотів зробити з неї абруцційку», — подумав Дука.
— Тому батько давав мені книжки, щоб я навчилася говорити правильно; а крім того, двічі на тиждень я брала уроки в дуже доброго вчителя італійської з Сан-Франціско, адже у Сан-Франціско, що в штаті Арізона, багато італійців, ціла община — здається, так кажуть? — Тема розмови її захоплювала, на її дитячому личку перлового кольору про тупили рум'янці.
— Саме так і кажуть, община, — підтвердив Дука.
— Тут є холодна кава, — озвався Карруа. — Хочеш?
— Так, дякую, — відповів Дука.
Маскаранті заходився коло пляшки з холодною кавою та коробки зі склянками, що стояли на письмовому столі Карруа, тоді подав каву Дуці, а також дівчині. Вона жадібно випила її.
— У Сан-Франціско таку каву вміє готувати лише моя мама.
— Мама теж італійка? — спитав Дука.
— Ні, — мовила дівчина, — це тато її навчив, мама місцева, з Фінікса, вона теж трохи розмовляє по-італійському.
Ідилічна американська родина з коренями в Італії, в Абруцці. Дука ковтнув трохи холодної кави, взяв сигарету собі й запропонував дівчині; вона спокійно закурила; їхня розмова скидалася на салонну бесіду.
— Ви дивилися «Прощавай, Африко»? А Софі Лорен у Канні бачили? — Але він мусив ставити й інші запитання. — Ви сказали, що Турідду Сомпані призвів до арешту вашого батька? Але чому? Що зробив ваш батько, за що його заарештували? І яким чином Турідду Сомпані міг спричинитися до його арешту?
Її відповідь була цілком несподівана:
— Ще кілька місяців тому я нічого не знала, мама теж нічого не знала, так і померла. Одержавши батькову медаль за смерть у бою, ми гадали, що він загинув на фронті, адже у дипломі з Вашінгтона саме так і було написано… Чи можна сказати диплом?
Не зовсім можна, але Дука ствердно кивнув головою.
— Але ми взагалі нічого не знали; яке щастя, що мама померла, так нічого й не довідавшись.
Он як, ніхто нічого не знав.
— Синьйорино Паані, — озвався Дука, — чого ви не знали?
Кава, мабуть, підбадьорила дівчину, а крім того, їй, либонь, подобалися ці чемні міланські поліцейські, які пригощали її холодною кавою та сигаретами.
— Я працюю у Фініксі, — промовила вона, — у державному архіві; мої товариші та подруги на роботі… — Вона забула слово «колеги». — … Кажуть, що це нудна робота, а мені вона дуже подобається; я працюю у кримінальному відділі архіву. Коли мене прийняли на роботу, сім років тому, до архіву були занесені лише справи до тисяча дев'ятсот п'ятого року, а я занесла всі злочини, скоєні в Арізоні відтоді аж до тридцять четвертого року; це досить стомлива робота, нас там працює всього троє, але мені це дуже до вподоби. Ми мали розподілити всі злочини на категорії: крадіжки, вбивства, пограбування, а також знущання з тварин; на кожен злочин ми заводили картку й заносили до неї все, що зробив винуватець злочину, а також його фото.
Вони, троє поліцейських, мовчки слухали її, ні про що не перепитуючи, дозволивши їй вільно перескакувати від спогаду до спогаду; так чи інакше вона, певно, дійде до того, щоб пояснити, чого їй треба тут, у Мілані, у поліційному управлінні; поліція ніколи не поспішає.
— Потім я заручилася, — провадила Сюзанна Паані, — з товаришем на роботі, він теж працює у державному архіві, тільки у воєнному відділі. — Коли вона згадала про свого «товариша на роботі», її голос став, якщо це тільки можливо, ще більш ангельським. — Він ірландець; не питайте мене, як його звати, прошу вас, його не треба вплутувати в цю історію; якраз у цьому місяці ми мали побратись, але я вже вирішила приїхати сюди повинитися, а він не хотів, та я все ж таки його переконала, що це необхідно і що він напевно знайде собі іншу, кращу, та й молодшу від мене. — Мізинцем правої руки вона втерла дві сльозинки в кутиках очей. — Не питайте в мене його прізвища,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тенета зради», після закриття браузера.