Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Їх було багато. Кілька зникли всередині, решта оточила флігель. Дід Федір стояв на ґанку, розгублено кліпаючи очима на цю дивовижу, і мовчав. Слідом за людьми у масках на подвір’я ввійшли двоє в цивільному. Той, хто потрапив до флігеля першим, вийшов назад і заперечно похитав головою.

Мовчки повернувшись, Кобища підійшов до переляканого старого, простягнув йому дві фотокартки і запитав:

— Це він? Це ваші квартиранти?

— Еге… — тільки й спромігся той, якось зумівши тремтячими руками насадити на ніс окуляри. — Дівчина — та сама… вона…

— А цей?

Старий довго і зосереджено розглядав обидва фотороботи, а потім знизав плечима.

— Може, й він… Трохи схожий… Наш, здається, без бороди був… А цей…

— Де вони? — запитав слідчий.

— Поїхали вже…

— Куди?

— Не знаю, не казали…

— Коли?

— Зранку, сьогодні… Машина якась червона була. Запакувалися й поїхали… Годин зо штири вже буде.

Кобища розвернувся й пішов геть.

— Працюй, — сказав він, наче ні до кого, проходячи повз Сердюка.

— Е! — несподівано озвався дід, який нарешті прийшов до тями й навіть зрозумів, хто тут за головного. — Тут вони забули шось! Баба сьогодні прибирала і під столом знайшла… Може, вам треба? — І він зник у хаті, а потім повернувся, тримаючи в руках комп’ютерну дискету.

Обличчя майора висловило все. Він швидко підійшов до діда Федора, схопив дискету й пішов геть. Проходячи біля Сердюка вдруге, він знову промовив йому:

— Працюй!

Але це було сказано вже зовсім іншим тоном.

Риси обличчя Карповича зараз особливо загострилися. У ньому наче стислася якась пружина у той момент, коли чорна дискета зникала в дисководі. За кілька хвилин до цього з нею вже ознайомився дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Генерал Панасюк очікував у комп’ютерній, похрясткуючи за звичкою пальцями. Він трохи відійшов від істерики і вдавав, ніби нічого такого вчора й не сталося.

На екрані з’явилася якась таблиця з незрозумілими написами. Карпович стукав по клавішах, і таблиці змінювалися одна за одною, а він швидко проглядав їх.

— Ну що там? — не втримався начальник. — Що це таке, кажи!

— Антивірусна програма. Перевіряю дискету на наявність вірусів, щоб не занести їх до нашого комп’ютера.

— Та на хріна тобі ті віруси? Я тобі новий комп’ютер куплю! Чого ти жили тягнеш? Дискету давай!

— Зараз буде й дискета, — не змигнувши оком відповів Карпович. — Це лише кілька хвилин…

Панасюк запхав руки до кишень і нервово заходив по кімнаті. Кобища сидів, зіпершись сідницями на один зі столів, і намагався просто не бачити свого начальника.

— Ну ось… А зараз дискета… — промовив Карпович.

Вони схилилися над ним. На екрані блимнуло кілька яскравих картинок, потім з’явилися написи англійською, такі ж яскраві. А потім…

Це був наче мультфільм. Невідомо звідки вилетів незграбний кумедний вертольотик і почав пурхати на тлі якогось екзотичного гірського пейзажу.

— Що це за чортівня? — грізно спитав Панасюк.

— Гра. — Карпович був незворушний. — Комп’ютерна гра.

Потім з неба злетів дракончик з чудернацьким зубатим дзьобом і почав ганятися за вертольотиком.

— А це хто? — з інтонацією цілковитого бовдура запитав начальник.

— Гм… Як не дивно — птеродактиль, — відповів Карпович.

— А на біса воно йому? — не втямив Панасюк. — На хріна за неї животи дірявити? Її що, так важко купити?

— Зараз спробуємо дізнатися.

На екрані знову з’явилися якісь таблиці та символи, а начальник запхав руки до кишень і заходився намотувати круги. Аж раптом двері відчинилися, і Кобищу покликали до телефону. Той ненадовго вийшов.

— Дзвонив Павлюк, — повідомив він, повернувшись. — На дискеті лише дідові та бабині відбитки.

Панасюк мовчки глянув на нього. Нарешті озвався Карпович:

— Ну, що можу сказати… Це комп’ютерна гра. Але… Словом, хтось її зламував. — І побачивши німе запитання на обличчі начальника, додав: — Хтось заходив у робочий файл. Користуватися — це одне, а зайти у робочий файл і змінити програму — зовсім інше. Так ось, хтось туди увійшов і вніс якусь додаткову інформацію.

— Яку?

— Так я відразу не скажу, треба шукати.

— Це може бути дискета, за якою всі полюють? — запитав начальник.

— Чому ні? Взагалі, спочатку варто запитати того Олега з салону продажу. Все-таки робочий файл зламано. Навряд чи ваш «хакер» здатний на це. Можливо, це дискета Маліцького, і він приклав до неї руку, так, задля розваги.

— Ну то розбирайся! — гаркнув Панасюк.

— Я розбираюся, — сухо відповів Карпович, — у міру власних можливостей. Не заперечую, є й кращі фахівці.

— Аякже! — загорлав генерал. — Ці пісні я вже чув! Давайте всі у відставку, всі рапорти пишіть. Нехай стріляють по університетах, по житлових будинках! Нехай газети пишуть, що ми ні хріна не робимо! Гранати хай кидають! Давайте!!! І я піду у відставку! Навчилися, тільки що — зразу… Працюй! Уже їдь туди і труси того Олега. Якщо це не його дискета, забудь про все інше і шукай.

— Добре, — погодився Карпович, — пошукаю.

Матюкаючи подумки мокрий черевик, яким випадково годину тому він вступив у глибоку калюжу, опер обласного відділу внутрішніх справ Борис Сердюк похмуро ходив тими ж вулицями, до тих самих господарів, з якими бачився кілька днів тому. Його шеф, майор Кобища, не бачив підстав думати, що злочинець змінить свій примітивно-ідіотський стиль, і не виключав, що той міг знятися й переїхати буквально на сусідню вулицю, де, можливо, і займається зараз своїми віртуальними забавами. Тому й довелося Сердюкові починати все спочатку.

Приблизно тим