Читати книгу - "Чорний красень"

— Боу-стріт,[95] поліцейська дільниця, мерщій!

Ми доставили його на місце, зробили ще декілька ходок, а коли повернулися на стоянку, то на ній не було жодного кеба. Джері повісив мені торбу з вівсом і сказав:

— У такий день, як нині, не треба марнувати жодної нагоди підкріпитися. Нумо, Джеку, поїж, і постарайся за цей час відпочити.

Овес у торбі був приправлений запареними висівками. Коні дуже люблять таку мішанину, до того ж, вона надзвичайно поживна. Джері був не тільки добрий, а й завбачливий, тож скажіть, як можна не любити такого господаря?

Поки я жував овес, Джері зайнявся м’ясним пирогом, який йому дала Полі.

Вулиці були всіяні людьми; кеби, обліплені кольорами кандидатських партій, гнали в натовпі, як навіжені. Того дня просто в нас на очах збили двох людей, серед потерпілих виявилася одна жінка. Нещасні коні гарували, наче прокляті, та виборцям у кебах на це було начхати. Багато хто з них уже був напідпитку, вони випихалися через вікна кебів і, угледівши таких самих, як вони, щосили горлали: «Ура!». Це були перші у моєму житті вибори, і після них у мене ніколи не виникало бажання потрапити на вибори ще раз, дарма що люди запевняють, нібито тепер вони проходять набагато спокійніше.

Коли ми з Джері трохи підкріпилися, на вулиці з’явилася молода простолюдка, що ледве несла на руках дитину. Вона йшла, весь час озираючись: мабуть, розгубилася. Так-сяк пропхавшись до нас, вона запитала у Джері, як потрапити до шпиталю святого Томи[96] і скільки до нього добиратися. Жінка розповіла, що приїхала вранці з провінції з попутнім екіпажем, про вибори в Лондоні нічого не знала, тут вона вперше і знайомих у Лондоні в неї нема, а приїхала з дитиною до шпиталю. Дитина на руках раз по раз тужливо скімлила.

— Бідний хлопчик! — бідкалася жінка. — Він такий недужий. Йому вже чотири роки, а досі ходить, наче немовля. Лікар сказав, що, коли я привезу малого до шпиталю, він нам допоможе. Благаю вас, сер, скажіть, скільки миль до шпиталю і куди треба йти?

— Знаєте, місіс, — мовив Джері, — через такий вир до шпиталю вам не дійти. Та й неблизько до нього — три милі, а хлопчик у вас чималенький.

— Еге ж, важкий, дай йому, Боже, здоров’я, та й я, дякувати Всевишньому, силою не обділена, мені б дорогу знати, а там би вже якось дійшла. Сер, скажіть, будь ласка, в який бік мені йти?

— Не дійдете ви пішки, — запевняв Джері, — зіб’ють вас у цій веремії, ще й дитину, не дай, Господи, затиснуть. Сідайте в мій кеб, і я доставлю вас до шпиталю цілою і неушкодженою. Та й на дощ збирається, хіба не бачите?

— Ні, сер, дякую вам, але не можу. Маю гроші тільки на зворотну дорогу. Ви покажіть мені, як іти, а вже якось сама.

— Знаєте, місіс, — не здавався Джері, — я одружений, маю дітей, і мені не чужі батьківські почуття. Сідайте в кеб, я довезу вас до шпиталю і не візьму ні пенні. Не можу ж я допустити, щоб ви ризикували самі й ризикували рідним чадом!

— Дай вам, Боже, здоров’я! — розчулилася жінка і несподівано заридала.

— А це, моя мила, вже зайве, сідайте, я вас швидко довезу. Зараз я вам допоможу…

Коли Джері вже йшов до дверей, до нас із вигуками «Кеб! Кеб!» підскочили двоє молодиків із кольоровими стрічками на капелюхах та в петлицях.

— Зайнято! — крикнув Джері, але один жевжик відштовхнув жінку і спритно запхався в кеб. За ним тут же протиснувся інший. Джері став суворий, наче полісмен, і повторив: — Джентльмени, кеб зайнятий, я везу цю леді.

— Леді, ха-ха! — передражнив нахабний молодик. — Леді може почекати, а в нас термінова справа. До того ж, ми сіли перші, закон на нашому боці, і ми будемо тут сидіти.

Джері зачинив за ними двері, хитро всміхнувся і сказав:

— От і чудово, джентльмени, сидіть, скільки вам заманеться. Побачимо, на скільки вас вистачить.

Покинувши молодиків, Джері відійшов до жінки, що стояла біля мене.

— Не хвилюйтеся, мила, — сказав він, усміхнувшись, — посидять трохи та й підуть.

І вони таки пішли, пішли одразу ж, коли зрозуміли, що Джері їх перехитрив, щоправда, кляли його найпаскуднішими словами, лаялися, погрожували, що запишуть номер кеба і потягнуть Джері до суду. Після цієї затримки ми жваво рушили до шпиталю, намагаючись уникати залюднених вулиць і, де можна, їхати провулками.

Біля шпиталю Джері бамкнув у дзвін біля дверей і допоміг жінці зійти.

— Безмежно вам вдячна, — подякувала вона. — Сама я сюди не дійшла б.

— Дрібнички! Хай ваша дитина швидше одужає.

Довівши її до дверей, Джері тихо проказав:

— «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само».[97]

І поплескав мене по шиї, як робив це завжди, коли був у чудовому настрої.

А дощ