Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Розумовського. Гетьмана обирали 22 лютого 1750 року на площі в Глухові представники всіх 10 полків Лівобережжя, а також уся генеральна старшина, бунчукові товариші й полковники. На батьківщину гетьман виїхав навесні 1751 року з новими клейнодами, величезним почтом (слуги, кухарі, охорона, а також музиканти й актори — мистецтвом Кирило Григорійович зацікавився серйозно, ще перебуваючи за кордоном). У Глухові, котрий спочатку став гетьманською столицею, нового булаводержця урочисто вітала старшина. Проте ми не стали б змальовувати наступні 13 років як суцільну вервечку маскарадів, концертів і театральних вистав, хай їх і було вдосталь. Так, гетьман дійсно створив у Глухові, а згодом у Батурині, копію петербурзького двору з усіма належними елементами, його побут був таким собі гібридом між побутом європейського аристократа цієї епохи і річпосполитського магната дещо більш ранньої доби. Причому не обійшлося без власного театру, італійської опери, капел та хорів, надвірного війська у вигляді гусарів «гетьманського прапора» і фавориток.

За підрахунками вчених, Кирило Розумовський за час свого гетьманування жив в Україні зовсім недовго (липень — листопад 1751 року, березень — грудень 1757 року, березень 1760 — жовтень 1761 року, липень 1763 — січень 1764 року — див. «Володарі гетьманської булави»), здебільшого перебуваючи в Санкт — Петербурзі та Москві. Утім, про українські справи він не забував — скасував деякі непопулярні податки, закріпив за старшиною та духовенством право на вільне винокуріння (виготовлення горілки), ліквідував митниці на кордоні між козацькою Україною і Росією (цей момент, щоправда, скоріше свідчить про продовження імперських інтеграційних процесів щодо козацької України за доби Єлизавети й Розумовського; імператриця не лише на словах проголошувала себе «наступницею політики свого батька», хай ця політика і проводилася значно повільніше та жіночими ручками в «оксамитових рукавичках»), а головне — встиг провести кілька важливих реформ, що сприяли певній модернізації в цілому вельми архаїчного на XVIII століття козацького ладу (найважливішими з них стали судова реформа та зміни в освітній і військовій сферах).

На 1760 рік був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині («старій новій» гетьманській столиці, до якої Розумовський переїхав із Глухова). Кількарічне навчання за кордоном не пройшли для молодого гетьмана дарма — він активно підтримав план створення справжнього європейського світського навчального закладу університетського типу (схожого на тогочасні німецькі університети) з трьома факультетами і дев'ятьма кафедрами, цілим «університетським містечком» — навчальними та житловими корпусами, друкарнею, ботанічним садом, анатомічним корпусом, великою бібліотекою й лабораторіями, церквою, лікарнею і гауптвахтою. Проте цим справді цікавим і корисним планам не судилося здійснитись — 1763 року їх «поховав» уряд «освіченої абсолютистки» Катерини II, для котрого університет у провінційному для імперії (зате вельми важливому для козацької автономії, котру імператриця саме збиралась ліквідовувати) Батурині здався непотрібною і шкідливою забавкою — освітніми центрами імперії мали стати Москва й Петербург.

Певне занепокоєння Єлизавети Петрівни, а потім і Катерини II та її радників викликав хай і не надміру великий, але досить стійкий інтерес гетьмана до сфери розбудови збройних сил. Головним «підбурювачем» не надто «мілітарного» гетьмана до проведення реформ у цій галузі історики вважають лубенського полковника Кулябку — за його проектом козацьких синів стали навчати «військові екзерциції», було реорганізовано козацьку артилерію, запроваджено уніформу, почато переозброєння війська за новим зразком. Логічним наступним кроком могло стати перетворення армії на повністю регулярну — так — так, Україна мала непогані шанси невдовзі отримати власну регулярну армію, чималу за кількістю і якістю не гіршу за російську імперську, і це не могло не турбувати багатьох російських урядовців, які пам'ятали недавні для них часи іншого гетьмана, котрий теж любив освіту й розбудовував військо, а згодом почав замислюватися про створення окремого Українського князівства під шведським протекторатом…

Подібно до Мазепи, Розумовський став жертвою наклепів та мішенню для доносів. Писав їх «друг дитинства» і довірена особа гетьмана Григорій Теплов, котрий якийсь час обіймав посаду керівника гетьманської канцелярії і, вміло користуючись практично необмеженою довірою Кирила Розумовського, разом із царським резидентом Ф. Наумовим пильно відстежував настрої старшини і козаків. Теплов не міг не бачити, як у незрозумілій, неприємній йому козацькій Україні хутко з'являються цегельні мануфактури і великі лісопильні, суконні й навіть металообробні підприємства, ливарні тощо. Частина з них проіснувала аж до нової хвилі модернізації промисловості українських земель у середині XIX століття. Всі ці підприємства приносили особисто гетьману (загалом людині з вельми вишуканими смаками і великими запитами) величезний прибуток, але ж об'єктивно сприяли також і економічному посиленню козацької автономії.

За життя Єлизавети Петрівни доноси Теплова не мали особливого ефекту — імператриця таки більше довіряла своєму чоловікові та його братові, хоча нерідко діяла в інтересах імперії та всупереч інтересам козацької автономії, котра мала залишатись «іграшковою» — гетьман був позбавлений права будь — яких зовнішніх дипломатичних зносин, не міг призначати полковників без відома уряду імперії, при ньому постійно мешкав офіційний царський резидент, зверхність над Українською козацькою автономією передавалась то до відома Колегії іноземних справ, то знову поверталась до юрисдикції імперського Сенату.

Утім, все ж поки була жива Єлизавета Петрівна, попри всі поступові обмеження прав його держави, позиції «Его императорскаго величества Малыя России обоих сторон Днепра и Войск Запорожских гетмана, действительного камергера, императорской Санкт — Петербургской академии наук президента, лейбгвардии Измайловского полку полковника и обоих российских императорских орденов Святаго апостола Андрея и Александра Невского також полскаго Белого орла и голстинскаго [Гольштейн — північно-німецьке князівство. — Д. Ж.] святой Анны кавалера и Российской империи графа Кирилла Разумовского» лишалися майже непохитними. Після смерті імператриці наприкінці 1761 року, протягом короткотермінового і досить своєрідного царювання Петра III, за словами гострого на язик князя Васильчикова, гетьман «сделался чем-то вроде шута и не мог при своем светлом уме, с первых же дней нового царствования, не понять жалкой роли, которую ему предоставил новый император», пристрасний любитель пограти в олов'яні та живі солдатики. Кирило Розумовський, не знайшовши спільної мови з імператором на ґрунті згаданих ігор, відчуваючи себе приниженим і відсунутим на задній план при дворі якимись приїжджими гольштейнцями, виявив цілком «гетьманську» рішучість, про що, однак, пізніше мав не одну нагоду гірко пошкодувати. Він зі своїм гвардійським полком приєднується до перевороту, ініційованого дружиною Петра III, яка після знетронення і вбивства чоловіка стане Катериною II. Утім, проста вдячність — не та чеснота, яка шанується в політиці. Причин тотального «провалу» гетьмана при дворі Катерини II історики називають кілька —