Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Із медом полин 📚 - Українською

Читати книгу - "Із медом полин"

359
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Із медом полин" автора Жанна Куява. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 66
Перейти на сторінку:
ти б, тогово-но, на батюшку вчитися пішов? – так само несподівано запропонувала побожному чоловікові Марійка. – У нашому селі, сам бачиш, для чоловіків є тільки дві дороги: одна веде до церкви, друга – до горілки. Найчастіше, як відомо, обирають другу, а першу – хіба одиниці. Тогово-но, син Дарини Яворівської найперший з усіх наших односельців подався до семінарії… Дивне наше село, – зітхнула. – Виросло тут зо п’ять учительок (решта понаїздили), стільки ж медичок, десь дві продавщиці, по одному лісникові, ветлікареві, бухгалтерові, зоотехнікові, яким нема де приткнутися, бо ж колгосп розвалили… Добре, що декотрі ще на трактористів вивчилися, але й вони… хіба то хазяї? П’ють… Усі п’ють – молоді й старі… І нічого вже, тогово-но, не виправиш… А після Романа Яворівського, що вивчився на священика, ще, мабуть, троє… Ану-но, – взялася рахувати. – Ігор Бадрай, син лісників, Андрій Козюта, – Ольги-продавщиці, Сашко Дудчин – його батько бензином підторговує… О, оце троє хлопців ще тим шляхом пішли… І все. Ти можеш бути четвертим, Васю. Може, вимолиш долю дитині, – сіла на порозі, принишкла.

– Марійко, як дитина сама про себе не подбає, то ніхто замість неї того не зробить, – сів коло дружини. – Маємо дбати, щоб Оленка вчилася сприймати не так слова, як цінності, якими живемо з тобою… Переродиться наш рід, не хвилюйся, – усміхнувся Василь, обійняв дружину. – Так дивно, – задумався, – бо ж і до нас у колонію приїздив батюшка на ім’я Роман… Треба буде й собі познайомитися з тим священиком Яворівським. Може, він знайомий із моїм наставником? – почухав носа.


А за три місяці до другого Оленчиного дня народження селяни читали в районці:

«Жахливе й непоправне горе спіткало нашу дорогу подругу, однокласницю й куму Гайдук Марію – великодушну, людяну, завжди привітну, молоду дружину й матусю. Трагічно загинув її чоловік, 22-річний Василь Карпук, благородний, порядний чоловік, який понад життя любив свою сім’ю…

Чому покинув дружину з дворічною донечкою, Василю? Як же вони, слабкі та беззахисні, житимуть без тебе?

…Тільки-но одружилися, обжили чепурну й затишну оселю, засадили поля, господарство не згірш, як у людей, завели… Діждалися донечки Оленки, ненаглядної квіточки молодих тата й мами… Як не глянь, вона геть у татка вдалася… Тішилася Марійка радісним дивом і повторювала часто: «Добре, що татусева дівчинка: мо’, щаслива виросте, бо на батька схожа…»

Чорною хмарою, наче хусткою, покрило наше село горе. Нестямний розпач, зажура й співчуття вразили всіх. Бо як то жаль молодого й заповзятого господаря, що через дошкульне безгрошів’я був змушений податися до Москви на заробітки. Ще й мовив перед від’їздом дружині: «Ото поїду лише раз, підзароблю, а там, як ти й радила, Марійко, на священика вчитися піду…»

Ох-хох! Сказав і слова дотримав, бо таки не поїде більше на заробітки, що радше заробідками звуться… І не стане священиком. Відтепер молитимуться за татка й чоловіка дружина та донечка… Не судилося Василеві живим повернутися додому – життя безжально відібрала чужина: переходив дорогу, а з-за рогу вискочила машина-убивця. Звісно, нема кому поїхати до Москви, поборотися за правоту заробітчанина-поліщука, який переходив дорогу на зелене світло. Добре, хоч небайдужі люди допомогли доправити загиблого нелегала додому, щоб у рідній землі спочивав…

Плакали-ридали односельці. Надто бідкалися ті, чиї батьки, чоловіки, сини й досі на московських заробітках… Ой, а їх там із нашого села більше, ніж десяток!

В останню путь Василя проводжали всім селом. Не було жодного, хто б не втирав сліз, дивлячись на знесилену од горя дружину та крихітку Оленку, яка, не тямлячи, що відбувається, дзвінким голосом промовляла: «Тату, папа!» І махала ручкою вслід машині, що везла труну…

Висловлюємо жаль і глибоко сумуємо з приводу тяжкої втрати. Царство небесне твоєму Василеві, Марієчко. Безжальна смерть одібрала люблячого чоловіка й татуся, але він назавжди залишиться в нашій пам’яті добрим, живорадісним і вічно молодим.

Із щирим співчуттям подруги Валентина, Тетяна, Маргарита». Розділ дванадцятий (передфінальний)
Тетяна

– Що??? – Тетянині очі ледь не випали назовні, а в розкритому од здивування роті, що нагадував пересохлого через докучливу спеку курячого дзьобика, черствими крихтами позастрявали слова.

– Так, Тетянко, ти не глуха: я вагітна! – не чула себе з радощів Маргарита, плигаючи по кімнаті, як ото цибають у траві коники-стрибунці. І все повторювала, зазираючи у вічі подрузі: – Тетянко, Тетяночко, у мене буде дитинка! – трясла ошелешену товаришку за плечі.

Тетяна ще довго спостерігала за подружчиним тріумфуванням і не могла дійти тямки – чому Маргарита аж так радіє майбутньому байстряті?

– І хто батько? – спитала сухо.

– Батько? – Маргарита й не думала тепер засмучуватися. – Тож ти, опше-то, добре знаєш, Тетяно, хто.

– Петька-Бізнесмен? – перепитала Тетяна, бо всяке трапляється!

– А хто ж іще? Тетяно, та хіба, опше-то, не все одно? Мені однаково, хто батько, головне, що це сталося. Я так цього хотіла!

– Ну… ясно, – мовила Тетяна. – Я рада за тебе, – докинула без надмірного захвату і вийшла геть із кімнати.

Споночіло. Молода Шолудиха сіла на лавчині біля колгоспного будиночка, що в ньому ось уже багато літ поспіль проживала весняні, осінні, а почасти, якщо буряк заростав буйним бур’яном, і літні тижні. Невеличке білоруське село стало для поліських заробітчан другою домівкою. Тут їх уже знали всі місцеві жителі, що відзначалися невеликою охотою до фізичної праці. Віталися, комусь радо всміхалися, когось у гості запрошували, товаришували, а від інших, бувало, й голови відвертали. Бо хто ж приятелюватиме з такими, що відбирають у сімей чоловіків? Чи й навпаки. Не секрет, що частенько й чоловікам з України западали в око білоруски, охочі фай-ненько й подовгу відпочивати. А ніч, як відомо, парує…

Тетяна вийшла побути на самоті, поплакати. Знала: ніхто не візьметься перевіряти, куди вона пішла. Бо ясно було: те, що робить Тетяна, не обговорюють, не вивіряють і, звісно ж, не гудять. Як пішла, то, значить, так треба.

«І чого

1 ... 50 51 52 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із медом полин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Із медом полин"