Читати книгу - "Кровна мста"

Більше часу на розмови не було, сли почали хапати свої речі. Нараз Вадим підбіг до коня, на якому лежав уже мертвий сотник. Купець скинув тіло на землю, а сам вискочив на вороного.

– Щоб ви здохли! – побажав на прощання слам і погнав коня геть, намагаючись втекти від печенігів.

Це було огидно і підло, але не було часу роздумувати над тим. Волос із Соколом кинулися до своїх коней. Печеніги були вже тут – більше десятка їх вискочило з лісу. Кілька з них відразу ж кинулися за Вадимом, інші поперли на Волоса і Сокола. На щастя, інші сли встигли сховатися у прибережних заростях, і степовики їх не зауважили.

Що б зараз зробив Вуй? Так, він зробив би те саме, що робить Волос – показав би небезпеці меч, а не спину. Сотник краєм ока побачив, що Сокол дістає стрілу із сагайдака.

– Стримайся, не стріляй. У них більше луків. Розтринож коней, а я з ними на бій стану. Сам стану, чуєш?

Доки Сокол порався, Волос вийшов кроків на двадцять вперед, ніби зустрічаючи незваних гостей. Мав у одній руці бойову сокиру, а в другій – великого ножа, щит – за плечима. Колись волхв Доброгост розказував, що старі воїни брали на себе десяток степовиків. Що ж, можна спробувати, тим більше, що печенігів тільки восьмеро…

Вершники під’їхали, спішилися. Печеніги стали оточувати Волоса, маючи намір взяти русича живим. Вони ґелґотіли щось один до одного, Волос же стояв непорушно. І от один напав, завдаючи удару кривою шаблею, Волос ухилився, б’ючи сам. Степовик впав. Другий наскочив із другого боку, але вдарити не встиг – Волос махнув сокирою на випередження, зносячи ворогу голову. Третього дістав ножем, розпанахавши черево. І так далі, одного за одним… Вони просто не встигали за ним, бо воїн рухався, як рись: стрімко і смертоносно. Він пожалів, що печенігів було тільки восьмеро, а не десять-дванадцять. Тоді б Волос відчув себе справжнім учнем волхва Доброгоста… і воєводи Вуя.

Ззаду під’їхав Сокол, сидячи на коні і тримаючи за повід другого. Він глянув на трупи печенігів, тоді на Волоса.

– Хіба ж простий муж здатен на таке?

Волос не відповів – не було часу. Він розумів, що розправився тільки з передовим загоном степовиків і зараз їх тут буде ціла орда. Сотник вискочив на коня і погнав у бік лісу. Скоро темрява їх накрила, ховаючи від печенізького ока.

Ця пригода з печенігами ще більше переконала Волоса у тому, що то старі боги дають йому знак. Вони хочуть, аби він вернувся додому і служив своєму роду, а не зажерливим князям, що без милосердя гризуть один одного. Що ж до печенігів – то вони прийшли мститися за Карабая, степовики не вибачають кровної мсти. І русичі не мають вибачати, бо кровна мста – свята.

Як і домовлялися, зустрілися в уйсті невеликої річки, що впадала неподалік у Дніпро. Печеніги їх довго шукати не стали – ліс заховав надійно. Тільки нерозумний Вадим, напевно, попався їм у руки, так йому і треба.

Біля якоїсь весі слів перевезли на другий бік Дніпра, і вони рушили на північний захід, ідучи навпростець через пущу. Сокол без кінця розказував, як Волос побив вісьмох печенігів, а сам сотник крокував собі мовчки попереду, оглядаючи пущу, вдихаючи її.

Хіба він міг забути ту пущу? Волос народився тут, у маленькій весі всього на кілька десятків хат-землянок. Селище стояло у глухих пралісах, далеко від людських поселень. Люди не знали тут ні князя, ні боярина, жили всі дружно, ділячи спільно землю, річку і ліс. Волос пам’ятає свою красиву, добру матір, дужого, гарного батька. Мати все поралася по господарству, працювала в полі, доглядала за молодшими братами й сестричками, яких було аж восьмеро. Він, Волос, був найстарший. Батько же славився як майстер-гончар. Дивовижної краси горщики й тарелі він ліпив, потім розписував.

Двічі на рік майстри із села їздили до Києва, продавали свій крам. Розпродавши, купували все необхідне й знову поверталися у свою пущу. Про їхнє селище знали у Києві, однак потикатися сюди не сміли: тут жив старий волхв Доброгост, якого знали у всіх землях. Старий волочився по всіх усюдах, волхвував, чинив треби богам, однак на спочинок чи в негоду завше приходив до їхньої весі. Тільки тут йому було любо і спокійно.

Доброгост полюбив Волоса. Казали навіть, що всі таємниці волхвування хотів хлопцеві після себе лишити, на місце своє поставити. Вони зі старим часто бродили по пущах, Доброгост навчав його, все показував. Від нього малий Волос навчився розуміти лісових звірів, вивчив різні трави й зілля, які можуть вилікувати людину, пізнав багато таємниць буття. У пущі був ніби вдома, розумів усі її закони. Хлопець поволі перебирав від старого науку про відьмування: читав по зорях, ворожив по нутрощах тварин, вчився викликати дощ і зупиняти вітер, заговорювати страшні недуги та знімати порчу й вроки. Поки що йому мало вдавалося, однак Доброгост бачив у тому отрокові силу і наполегливо продовжував учити його, водити всюди за собою. Батьки пишалися своїм первістком, тішилися, передбачаючи славну його долю.

Вість про те, що Володимир відрікся від дідівської віри та прийняв грецьку, до селища долетіла нескоро. Її принесли купці. Люди не повірили, самі подалися до Києва. На диво, там і справді вже пустувала Перунова гора. Не було там ні Даждьбога, ні Перуна, ні Велеса, ні Лади. Натомість князь будував християнське капище.

Гірко заплакали люди й повернулися до рідної весі. За якийсь час після того прибув і Доброгост. Він був не таким, як колись: старість ніби раптом зламала його. Весь схуд, поблід, очі запалися, тільки виросла ще більше сива борода. Він товкся по всіх землях, намовляючи люд не зрікатися віри дідів своїх, не слухати зрадника-князя. Тільки не в силі він уже був боротися з Володимиром. Хрест перемагав Перуна.

Слідом за Доброгостом у селище прибули княжі тивуни. Вони рекли, що кумирів більше нема, а лише єдиний Бог.