Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Мало того, до складу дивізії СС «Галичина» була введена і спільно діяла вже згадувана «Бригада Дірлівангера», сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про «бойові дії» дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з «Бригади Дірлінвангера». Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.

Тут же Гунчак зазначає, що «після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС «Вікінг». Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині… Українці страшно заплатили за цей досвід… За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС «Вікінг». Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на «найдетальніший рапорт», в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.

А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того «набутого досвіду» в танковій дивізії СС «Вікінг», повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. «З цього приводу, — пише Гунчак, — штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією «Вікінг», видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника».

Розповісти ж про останній, заключний етап «бойових дій» 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина» — боротьбу проти югославських партизанів, — просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що «дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків». 242

Як стала 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» «1-ою українською»

Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування.

У своїй книзі «У мундирах ворога» Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки:

Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували.

Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, «бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним?

Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися «національні» комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих.

Як відомо, «ідею» Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував «права неросійських народів СРСР». «Архітектором розвалу Радянського Союзу» був Альфред Розенберг — голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього «національного» комітету «українців», то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий «начальник керівної станиці східних добровольців» (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).

Гунчак продовжує:

Тут, по-перше, пан Гунчак фальсифікує дійсність, бо, якраз, Бандеру та його спільників гітлерівці звільняли не «після того, як не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів», а, власне, для того, щоб краще реалізувати свої плани. А, по-друге, добре відомо, що Бандера, Стецько та інші бандерівці після розгону «уряду» Стецька в липні 1941 р. спочатку перебували під «почесним арештом» (домашнім), 15 вересня були ізольовані в берлінській тюрмі, і лише на початку 1942 р. переведені в блок «Целленбау» концтабору Заксенхаузен.

Гунчак:

Тут, як бачимо, пан Гунчак використав так званий політичний камуфляж. Суцільна брехня, що гітлерівці намагалися порозумітися відносно УПА з такими «фюрерами», як гетьман П. Скоропадський, А. Лівицький чи Тарас Бульба-Боровець, яких бандерівці не тільки не визнавали, але й старались знищити при першій можливості. Йшлося тут, зрозуміло, про створення українського «національного» комітету та про підпорядкування його Російському «національному» комітету генерала Власова, до якого всі українські націоналістичні угруповання були в непримиренній опозиції.

Гунчак додає:

На початку березня 1945 року УНК видав «деклярацію», яку підписали П. Шандрук, як голова, В. Кубійович та О. Семененко, як заступники, i де оголошувався початок діяльності Українського «національного» комітету.

Отже, ідея, ініціатива і практична дія в створенні Українського «національного» комітету (УНК) повністю належали гітлерівцям.

Гунчак:

Однак, зауважує при цьому Гунчак, треба було доконати гітлерівців, «якщо не лезом, то обухом»:

Але все це було звичайною і примітивно нікчемною націоналістичною фантазією, бо ж ті «національні інтереси», про які так часто говорили українські «партіоти», аж ніяк не відповідали інтересам українського народу, а були лише пошматованою вивіскою, за якою неможливо було сховатися.

Гунчак:

Така постановка, звичайно, являє собою примітивно-недолугу націоналістичну амбіцію, від якої не може відійти і пан Гунчак. Усім націоналістичним авторам, в тому числі і Гунчаку, здається, що «незалежну, соборну, самостійну» Україну можна здобути усяким підступом — антинародними зв'язками з гітлерівськими окупантами, участю в каральних органах СС проти «свойого» чи «чужого» населення тільки б здобути ту «незалежну» Україну в своїх власних інтересах чи то в тінi гітлерйзму, чи то в тіні продажної націоналістичної демагогії.

Однак продовжимо. Пан Гунчак, як видно, дуже втішається з того, що 12 березня 1945 року (уявляєте, читачу, — вже за кілька тижднів до остаточної катастрофи гітлерівської Німеччини!) Альфред Розенберг, міністр східних окупованих територій (які вже були остаточно втрачені) «надіслав Шандруку листа, в якому, зокрема, зазначалося: «З метою забезпечення повної участі у вирішальній фазі війни проти більшовизму та наведенню порядку в національних стосунках у Європі від імені німецького уряду я визнаю національне представництво України, сформоване вами як