Читати книгу - "Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко"

Микола із своєї барвистої схованки вдивлявся в обличчя людей, що вперше в житті побачили, якою красою була колись оповита їхня планета. І, можливо, саме ота краса почала тоді формування людської душі, змушувала руку людини відтворювати на скелі те, що побачило око й запам'ятав мозок. Та краса породжувала в людях почуття, які, дедалі розвиваючись, створили багату гаму емоцій, найтонших нюансів, трепетну райдугу духовних барв, що сьогодні стали мірилом людського розвитку.

Очі біловолосих захоплено світилися — можливо, зараз поміж них народжувались поети й художники — майбутня гордість оновленого Фаетона.

А Микола слухав пояснення Лочі. Людське захоплення передавалося їй, і вона, мабуть, уперше зрозуміла, яка велика справа творилася цієї хвилини.

— У далеку докрижану епоху це дерево називалося гужа, — розповідає Лоча. — Воно росло на екваторі, де випадало багато дощів і цілий оберт рівно, з однаковою силою пригрівало сонце. Під його листям люди ховалися від дощу, його плодами тамували голод. У гущавині дерев співали птахи, і люди намагалися перейняти їхню пісню… А ця рослина виліплена людиною із багатьох рослин, які давно загинули. Її вирощували на широких галявинах, добре обробивши грунт. Висушували, складали у дерев'яних приміщеннях, а потім готували різні страви. Колись ми виростимо багато таких рослин, і кожен зможе переконатися, які смачні плоди і як швидко вони відновлюють втрачені сили…

— Чому ж Безсмертний не хоче вирощувати їх для людей? — запитав літній, згорблений скотар. — Коли б він захотів, планета б зігрілася від його подиху. Всі люди вийшли б на поверхню, щоб жити в отаких садах… Чому він цього не хоче?..

Микола бачив, як Лоча спершу розгубилась — довгі вії стрепенулись, рука пригладила волосся, — потім рівним, спокійним голосом заговорила про Безсмертного. І те, що вона казала, надійно западало в людську свідомість. Не було в державі Безсмертного жодного храму, що міг би зрівнятися красою з храмом природи, створеним зусиллями Лочі. І не було в Безсмертного жодного проповідника, який своєю переконаністю, силою думки, натхненням зумів би позмагатися з Лочею…

Микола думав: «Лочо! Милий вузлику на світлому промені!.. Ти бачиш, як тебе слухають люди? Тепер я знаю, що так буде завтра, і позавтра, і кожного дня… Ти даєш людям зброю проти Безсмертного. Щасти ж тобі, моя кохана!..»

А попереду знову на них чатувала розлука…

Лоча не заплакала. Її біла постать у німому трепеті наблизилась до Миколи, гарячий подих обпалив його щоки, пружні груди припали до його грудей. І вперше за все життя в руках у Лочі червоним промінням спалахнула зірвана квітка. Лоча довго вагалася перед тим, як її зірвати. Але рука не послухалась, кохання виявилося сильнішим, ніж її вагання, і Лоча зірвала найкращу квітку у своєму саду.

Вона це зробила уперше і, може, востаннє. Хай пробачать їй люди, хай не судять суворо…

Вона приколола червону квітку до грубого одягу, що мішкувато висів на Миколі. Він був одягнений так само, як скотарі й механіки по той бік таємних барикад. За його спиною висів плащ, який він заховає у вузенькій печері, створеній Лашуре, а сам загубиться серед людей, котрих належало готувати до великих боїв. Микола загубиться не на день, не на два, а принаймні на цілий оберт.

Штаб дозволив Миколі сказати Лочі, куди він рушає, заради якої мети. І Лоча не була б Лочею, якби не зрозуміла, що не можна затримувати коханого. У крижаному коридорі Лоча іще якось трималась. А коли піднялись по сходах на площадку, вирубану під самою лядою, плечі її здригнулися, по щоках потекли сльози. Вона, схлипуючи, зашепотіла:

— Пробач, мій любий. Фаетонська жінка не повинна плакати. Але що я можу вдіяти?..

Доторкнувшись губами до її щік, він відчув солонуватий присмак, присмак розлуки, і подумав: це добре, що дружини уміють плакати. Солоний присмак ніколи не зітреться з його губів і завжди нагадуватиме йому про Лочу.

— Прощай, Лочо!.. Я повернусь. Мені ніщо не загрожує. Там є люди, а серед людей не страшно…

Ело й Микола піднялись над планетою. Юпітер кидав холодне проміння, шахо вели їх кудись на північ, вітер боляче шмагав по обличчю гострими крижаними скалками. Нарешті вогниста стрілка на маленькому приладі завертілась, і вони шугнули вниз. Вітер заважав розгрібати снігові кучугури, але посланці розуміли, що він їхній спільник: як тільки вони спустяться у вузеньку печеру, вітер замете сліди, сховає товсту кам'яну ляду від ворожого ока.

Ляда виявилась на диво легкою, хоч завтовшки була не менша від людського зросту. Доки Ело спускався у темний отвір, Микола щосили тримав ляду, щоб її не вирвав і не покотив шалений вітер. Нарешті й Микола опинився на темній площадці, вставив ляду в отвір над головою. Вона щільно прилягала до кам'яних стін.

Освітлюючи дорогу ліхтариками, Ело й Микола почали спускатися вниз. У кишенях посланців лежали жуго — могутня зброя фаетонців. Цією зброєю користувалися тільки прислужники храмів. Біловолосим карникам її не довіряли: боялись, щоб не потрапила до небезпечних рук.

Ішли довго, доки наштовхнулися на круглу, схожу на пробку ляду. Плащі й шахо сховали в запасні отвори. Увімкнули інший прилад, єдиний на планеті, що був непідвладний потужним хвилям екранізації, які зараз паралізували шахо контрольних пунктів. Цей прилад належало захопити з собою для зв'язку із Штабом повстанців. Користуватися ним можна лише тоді, коли діятимуть генератори екранізації.

І ось вони потрапили до темних, захаращених камінням володінь Безсмертного, навпомацки вирушили в тяжку, без кінця-краю дорогу. Попереду йшов Ело, який володів несхибним інстинктом орієнтуватися в темряві.

Микола весь час спотикався об якесь ломаччя, що так хрустіло під його ногами, ніби ламалися чиїсь кістки. Ело пояснив, що то й справді кістки біловолосих, які пролежали тут сотні обертів і розсипалися від найменшого дотику. Це було велетенське кладовище мешканців «першого поверху». Сюди боялися зазирати навіть всюдисущі карники, і саме через те Лашуре обрав цей страшний лабіринт для виходу з їхньої таємної печери.

Миколі було моторошно. В його уяві кістяки обростали шкірою, обступали звідусюди, зазирали в очі, питали, навіщо потривожив їхній довічний сон. І, ніби відповідаючи їм, Микола