Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

Моя заява вплинула на них, немов холодний душ на гарячі голови австрійських бюрократів. Після наради між собою, що тривала може 5 хвилин, вони вирішили видати нам свідоцтво моральности.

За якийсь місяць по виповненні аплікації на виїзд до Америки, ми отримали листа, щоб на 8-го січня 1948 року з'явилися в таборі Ді-Пі в Зальцбурзі для приїзду до Мюнхену. Ми на скору руку все поліквідували. Та сказавши правду, ні я, ні моя дружина не були психічно приготовлені на виїзд до Америки. Але не було іншого виходу.

Ми виїхали до Америки з Бремен-Гафену 9 квітня 1948 р., а прибули до Ню-Йорку 17 квітня 1948 року.

Читач може оправдано запитати, чого шукали українці Закарпаття в Чехо-Словацькій Заграничній армії в СССР? Що їх привело до того, що вони пішли боронити той зненавиджений большевизм?

Щоб відповісти на ці питання, треба собі уявити положення карпатських українців після окупацї Мадярщиною Закарпаття.

За роки 1939-1944 через тюрми та концентраційні табори перейшло 133,396 закарпатців, з них 54,982 були вбиті; на свободі безпідставно й без суду мадяри замучили й розстріляли 27,644 людей”.[97] Вистачало показати на когось пальцем, що він українець, що в мадярів було тотожне з поняттям Січовиків, партизан, тобто одним словом ворог Мадярщини, щоб його мучити й розстріляти. Ці нечувані звірства доконували на українцях місцеві мадяри та їхні поплентачі - москвофіли.

Насильна мадяризація населення Закарпаття привела до того, що поміж молодшою генерацією знаходимо дві третини неписьменних або цілком неграмотних. Мадярський терористичний провідник Микола Козма зобов'язався мадярському урядові, що він на протязі 20 років повністю зліквідує українство на Закарпатті. Бачучи якими засобами цей кат українців оперує, можна прийняти твердження Козми за правдиве. І як тепер знаємо, Мадярщині не судилося окупувати Закарпаття на протязі 20 років, бо за 5 літ від окупації Закарпаття, вона сама стала васалом большевиків і впала у ситуацію, про яку ніколи б не могла навіть думати.

На протязі тільки одного року після мадярської окупації Закарпаття, харчові засоби населення вичерпувалися. Українці стояли на порозі голодової смерти. Нечувана нужда, мадяризація, тюрми, концентраційні табори та примусові роботи, примушували закарпатців шукати виходу з того катастрофічного положення, в якому опинилося Закарпаття по окупації його Мадярщиною.

Розподіл Польщі поміж Гітлером і Сталіном у вересні 1939 року, коли загарбані Галичина й Волинь були приєднані до УССР, давав закарпатським українцям надію на порятунок. До цього немало спричинилася большевицька пропаганда, яка закликала українців переходити через Карпати в Україну.

“Від 15 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (від окупації большевиками Галичини й Волині до вибуху війни між Німеччиною і СССР, прим. автора), емігрувало до Галичини, тоді вже УССР, понад 55,000 українців. При чому це була молодь, 90% мужчин і 10% жінок”.[98]

“Закарпатців, які в перші роки окупації Мадярщини масово втікали до Радянського Союзу, засуджували за нелегальний перехід радянського кордону і поголовно відправляли до трудових таборів, де в період культу особи Сталіна панувало Беріївське свавілля”.[99]

Переходи до Галичини відбувалися майже через всі прикордонні села північного Закарпаття. Всі ці втікачі опинилися в Галичині в таких місцевостях: Львів, Стрий, Станиславів, Жаб'є, Надвірна та інших місцевостях. За короткий час їх всіх НКВД виловило. Не здаючи собі справи з обставин, думаючи, що вони попалися в руки української влади, наші втікачі щиро признавалися про свою участь в “Карпатській Січі”, ОУН, партизанці й до інших національних організацій. Таким признанням вони фактично видавали на себе смертний вирок.

“Началися тяжкі слідства зі застосуванням модерних методів мучення. Приводять закарпатця у “чорну камеру” в підвалі, де на бетоні лежать 3-4 трупи. Треба дивитися цим спотвореним жертвам в обличчя і “признаватися” до “злочинів”, яких в житті ніколи не думав робити. Інколи на стелі висять 4-5 мертві, і це ніби диверсанти... Догола роздягнений, ставати босими ногами на розпалену бляху, копали у сім'яники (яєчники) і жолудок та безліч методів мучення. На цих “слідствах” були присутні переодягнені мадярські контррозвідчики, з котрими НКВД мало “братерський” договір для протиукраїнської боротьби. НКВД виготовляло для мадярів точні списки, фотографії, відтиски пальців і всі потрібні інформації про втікачів. Потім НКВД декотрих розстріляло, а інших почало вивозити на совєтсько-мадярський кордон між Галичиною і Закарпаттям передаючи цих нещасних втікачів у мадярські руки. Жертви мусіли самі собі викопувати могили. На це звірство мадярів москалі дивилися з другої сторони кордону. Коли траплялося, що хтось пробував втікати назад на сторону Галичини, такого застрілювало НКВД. В такий нелюдський спосіб було розстріляно 25,000-30,000 закарпатських українців. Декотрих мадяри з поломаними руками і ногами, видовбаними очима і спотвореним тілом повісили на смереки з таблицею: “Так скінчите всі”.[100]

Не дивлячись на велику небезпеку-пересторогу, все таки декому вдалося втікти з їхніх рук, щоб сьогодні бути свідками масового мадярського злочину.

Дня 22 червня 1941 року, коли Гітлер напав на Совєтський Союз, большевики, втікаючи, евакували галичан, залишивши по тюрмах (Сколє, Львів, Стрий, Станиславів) 8,000 закарпатців, яких гестапо розстріляло. Вивезені большевиками закарпатські