Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його

при свідомості.

І раптом все стало зрозумілим.

Свирид. Старий Свирид Сокира — ось його поміч, остання і

найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися

ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав

Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці

клуні, і видобувся назовні.

Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав

раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.

Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося

в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.

Згадав слова старого Свирида.

Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом

просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у

пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже

мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом

полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже

звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і

геть від такого високого і такого короткого щастя.

Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним

великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за

справедливість, за рівність!»

Опришковою стала тепер Данилова дорога.

Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і

опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.

Він мав єдину мету тепер — вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію — на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають

себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й

безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з

турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються

самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України

від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.

Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля

якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій

людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.

І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою

товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного

Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і

яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них

передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом

самого короля Сигізмунда, треба було знищити.

Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й

навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в

низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.

Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили

так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до

її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з

товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і

примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця

мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода

наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось

набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз

них. Скільки ще їм добиратись туди?

Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і

переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів

стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось

кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із

сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба

колись!!!

Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий

Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав

Данилові — десь біля нас біда!

— Як собі хочеш — я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над

нами біда — я чую!

Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів

згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в

котрий вже раз —