Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

Брат кілька митей допомагав мені обтирати чоловіка.

– Що розповісти, Іві?

– Батьки знають, де ти? Не хвилюються?

– Батько легко відпустив мене погостювати у свого друга. До того ж, по-моєму, він мріє про наше з Айрін весілля.

– А ти?

– А я не можу думати про своє щастя, коли ти... Іві, що змінилося?

– Я бачила, які вони сильні, Картере. Вони зміли б нас, не помітивши! Але вони рахуються з нами.

– Рахуються? Ми їм потрібні! Ви, ніатарі, їм потрібні! Ти бачила хоч одну жінку-драхха? Я дізнався, що в них взагалі немає жінок!

– Я вже здогадалася.

– А чому, не здогадалася? Бо вони не вберегли своїх, а ми своїх врятуємо! І якщо вони з нами рахуються, отже, на те є причини! Наші маги теж не слабкі!

Кратер весь загорівся, розчервонівся, заражаючи і мене своєю впевненістю.

– А знаєш, чому вони не випускають ніатарі? – у запалі він кинув закривавлену ганчірку у відро, піднявши хвилю бризок.

– Довелося б довго пояснювати, куди ті діваються, – так само похмуро відгукнулася я. вже це-но стало зрозуміло.

– Не тільки, – приголомшив брат. – Ти, можливо, бачила на Драххані особливі візерунки. Такі ж, як на твоїй мітці.

Я кивнула: острів справді весь буквально поцяткований візерунками.

Картер прополоскав і віджав тканину, повертаючись до обтирання тіла Еллінге. Продовжив:

– Це пов'язано з їхньою... силою. Прада, здається, так її називають. Мережа цих візерунків допомагає ніатарі завагітніти, і виносити дракона. Нею обплетений весь острів, від Башти до Башти. І так у кожному їхньому місті! Тому ж туди нікого не пускають. Якщо храмовники дізнаються, розгадають ці символи... Ти розумієш, що це означатиме?

– Тобто... поза Драхханом неможливо завагітніти від драхха, виносити його дитину?

Це знання пролилося бальзамом на мою душу. Ні, звичайно, я не могла завагітніти, я навіть не була впевнена, чи можна вважати шлюб консумованим. Але все одно відчула себе у відносній безпеці. Навіть якщо хтось із драххів добереться до мене тут... я, принаймні, не носитиму його дітище. Аби назад не потягнув.

– І, до речі, ти змогла б намалювати ті візерунки, які пам'ятаєш?

– Ох, Картере, ти ж знаєш, я не наділена художніми талантами. Можу спробувати, звісно...

Еллінге якось різко смикнув рукою, і ми замовкли.

Очі Картера звузилися. Чи міг чути дракон, про що ми говоримо?

Брат підніс палець до губ, ніби подумав про те саме і давав мені знак мовчати. Я кивнула.

Вода стала бурою, і він узявся принести свіжої. Поняття не маю, звідки він її брав: нормальних кранів я тут не бачила, напевно, десь є колодязь і котел на вогні. Навіть туалет, і той знаходився наприкінці коридору, один на всі кімнатки, і для рук там висів страшний доісторичний рукомийник!

Поки Картера не було, я розглядала широкі плечі, ні-ні та й опускаючись нижче. Після братових слів думки несподівано поповзли зовсім не туди. Якби не смерть, яка стояла між нами, розділяла нас... Якби я могла стати його дружиною, без того, щоб померти...

Немов у тумані відкинула покривало зі стегон та ніг, розглядаючи того, хто дістався мені за чоловіка. Сильні м'язи. І до речі, на нозі теж запеклася рана... Згадалося, що дракон волочив лапу.

Мені подобалося роздивлятися його. Очі приємно водили по твердих пагорбах, потужних об'ємах. Пальцям так і хотілося повторити їхній шлях – і я обережно торкнулася гарячої шкіри там, де не було ран. Це виявилося приємно, несподівано і незрозуміло, але нескінченно приємно!

Почувши кроки, я здригнулася, прикрила стегна супряга.

– Ось, узяв цілющу мазь, – брат поставив свіжу воду на підлогу і простягнув мені невеличку коробочку.

Удвох ми швидко обробили і, як могли, забинтували рани. Мені ніколи не доводилося цим займатися, хоча нам розповідали про першу допомогу. У брата виходило краще: на полюванні траплялися поранення, тож хлопчаків готували до них більше.

– Розкажи про Грегорі, – попросила я, коли втомлені ми сіли на друге ліжко відпочити.

– Сподобався? – хмикнув брат.

– Ти ж не планував мене з ним... гм... зводити?

– Тільки за твоїм бажання, – запевнив Картер. Кинув остережний погляд на Сольгарда: – Давай потім поговоримо.

Чоловік спав. Неспокійно, важко дихаючи, але не думаю, що справді міг би почути нас. Хоча ризикувати теж не хотілося.

– Тільки не здумай ухилятися. Я хочу знати все, у що ти втягнув мене.

– Звісно, ти про все дізнаєшся, – запевнив братик. І, ніби вибачаючись, додав: – Житлові кімнати тільки тут. Тобі виділили цю, але мають бути вільні, зараз запитаю Майстра Фербонна...

– Це той старий, головний тут?

– Так, найсильніший маг із наших. Майстер Фербонн Зуврій.

– Що з цього ім’я, що прізвище? – хмикнула я.

– Чесно – не знаю, – засміявся Картер, підводячись.

– Не треба, я залишусь тут, – зупинила я.

– Але Іві...

– Раптом щось знадобиться? Двері якось можна замкнути?

– На жаль, у громаді двері не замикаються. Але я буду поряд, за стіною, – він показав на стіну за ліжком Еллінге. – Як щось знадобиться, клич у будь-який час.

– Дякую, – я обняла його, притиснувши до серця.

Втома навалилася важким, непробудним тягарем. Брат притягнув мені цілу сумку речей – ще одну сукню, другий комплект білизни і навіть нічну сорочку. Забрав цебро з водою, приніс питну, якою ми спробували напоїти Еллінге.

І я провалилася у сон.