Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

***

Мабуть, найбільшою помилкою стосовно Черчилля було б вважати його претензійним «шоуменом», не більш ніж імпресаріо своїх ідей, — Рональдом Рейганом із сигарою. Рейган якось влучно пожартував про свій підхід до життя: «Кажуть, важка праця тебе не уб’є — та я гадаю, навіщо випробовувати долю?»

Цей принцип категорично не притаманний Черчиллю. І річ не тільки у книжках — яких він написав 31, і 14 із них були «справжніми» виданнями чи першотворами, радше ніж добіркою матеріалів уже надрукованих. Спробуйте лише підрахувати його незчисленні роботи у Гансарді, офіційному звіті про засідання англійського парламенту: десятки промов, переписок та запитів щотижня протягом усієї його парламентської кар’єри, що майже безперервно тривала 64 роки. Тільки надруковані його промови охоплюють 18 томів і 8700 сторінок, а пам’ятні записки й листи вміщають 1 мільйон документів у 2500 коробках.

Він подав п’ять бюджетів як канцлер і міг говорити з трибуни протягом трьох-чотирьох годин (спіч сучасних канцлерів забирає не набагато більше від години). І при цьому в нього не було власного автора для промов. Він усе робив сам, а коли не диктував, не писав, не вів дискусію, не малював, не укладав цеглу, то набирав вагу інтелектуальну.

Він прочитав щонайменше п’ять тисяч книжок і тримав у своїй слонячій пам’яті стільки поетичних творів, що люди вважали його якимось музичним апаратом: просто натисни кнопку і слухай. Перебуваючи у Шанґрі-Ла із Франкліном та Елеонорою Рузвельт, він вразив американського президента тим, що спромігся зачитати простенького віршика Едварда Ліра. На це Рузвельт процитував кілька відомих рядків американського патріотичного вірша «Барбара Фрітчі» Джона Ґрінліфа Віттіра: «Пристрельте стару сивочолу, як треба,/Та не заплямуйте державні знамена». І Черчилль просто приголомшив президентську пару, прочитавши весь вірш — дивовижно, зважаючи на те що це була суто американська поезія, яка навряд чи входила до програми Герроу. І як дипломатично майстерно було з боку Черчилля дістати її зі свого капелюха…

«Ми з чоловіком перезирнулись, — казала Елеонора Рузвельт, — ми обоє могли процитувати кілька рядків, але весь твір — ні».

У Аґа Хана виникло таке саме відчуття, коли Черчилль цитував величезні уривки з Омара Хайяма. Чи цей чоловік їх завчив, аби вразити його? Ні, просто так вийшло, що вони вже були у його голові. Він тримав і накопичував літературні делікатеси, ідеально мариновані в алкоголі, у своєму мозку роками. І міг дістати їх, коли заманеться: «Пісні Давнього Риму» в Кабінеті міністрів, Шекспіра для своїх дітей. Навіть коли йому було за 80 років, він міг раптово викликати з пам’яті вицвілі рядки Арістофана для вух сера Джона Колвіля.

Якщо маєте вільних 15 хвилин, зайдіть на YouTube і подивіться неперевершені кадри єдиного телевізійного запису Черчилля у політичній передачі від 1951 року. Він сидить, вглядаючись у камеру із просто лютим виразом обличчя, а його змушують знову і знову повторювати текст за сценарієм. Врешті після катувань продюсерів він зривається і хтозна-чому декламує їм довгий уривок із Гіббона про поширення християнства.

І це значущий дар феноменальної пам’яті, адже він міг утримувати у голові масиви даних і це давало виграшну перевагу в дискусії. У 1913 році Асквіт висловлював у листі до своєї обраниці Венеції незадоволення тим, що дві й три чверті години нещодавнього тригодинного засідання кабінету забрали зауваження Черчилля. Він став явним «гуру» у складних перемовинах; частково завдяки шарму та дружелюбності, але переважно тому, що вмів заглибитися в тему та ефективно йти як на досягнення мети, так і на компроміс. Брав участь у перемовинах з усіх питань: від від’єднання Ірландії й утворення Ізраїлю до Загального страйку. А причина його центрального положення в історієтворчих подіях ХХ століття полягала не так у тому, що він протискав собі шлях до центру сцени, а в тому (як колеги просто визнавали), що саме він був тією людиною, чийого заряду вистачало на всю справу.

Склад його розуму не був особливо математичним або фінансовим. Як сам зізнався під час суперечки щодо того, чи варто повертатися до золотого стандарту, у нього було «обмежене розуміння тих вкрай технічних питань». Так само, як і у його батька, теж канцлера, який скаржився, що не розуміє, де в цифрах ставити «ті бісові коми». Після одного засідання з купою банкірів Черчилль сварився, мовляв, усі вони «говорять перською». Це йому можна пробачити. Історія останніх 100 років переповнена прикладами, з яких цілком очевидно випливає, що банкіри й самі не мають жодного уявлення, про що говорять.

Що він мав, так це витривалість, потужність та шалений розумовий запал, як висловився би Джеремі Кларксон88. «Ось іде Вінстон Черчилль, із його 100-сильним розумом», — сказав хтось іще до Першої світової, коли 100 кінських сил було багато.

У деяких людей дуже швидкий аналітичний розум, проте немає особливої енергії чи апетиту до праці, у декого повно завзяття, але обмежені таланти — розум більшості з нас, зрозуміло, має власний набір усього цього в доволі посередніх пропорціях. У Черчилля ж було більше: феноменальні запаси енергії, дивовижна пам’ять, гострий аналітичний розум і немилосердна журналістська хватка, щоб влучно оперувати матеріалом і викладати найважливішу ідею на передову. І гуляв у нього в мозку той зигзагоподібний розряд блискавки, що відповідав за креативність.

Психологічний фон (бажання виправдати батькові сподівання, часткова манія величі і таке інше) змушував його працювати; він був просто не здатен на простоювання без діла. Чимало значення також надають його депресії, або «чорному псу», як він сам її називав, використовуючи вираз, що на той час уже існував. Інші ж вважають її роль переоціненою, і я схильний погодитися із цією думкою.

Звісно, він трохи занепав духом у 1930-ті, коли опинився без посади в уряді, але загалом був добре призвичаєний поратися з тим, що для багатьох людей є циклом креативності: депресія — зусилля — творчість — підсилена алкоголем піднесеність — депресія і так далі. Цей цикл просто прокручувався у нього швидше, ніж у будь-кого іншого, так ніби його двигун був спроможний розвинути більше обертів, і його віддача потужності у результаті була неймовірною. Він був як доктор С. Джонсон89: ставив величезні вимоги до себе, а суперего шмагало його, щоби він мчав уперед. Він пояснив, на що це було схоже: «Розумієте, я не терплю вкладатися спати вночі, відчуваючи, що не зробив за день нічого корисного. Це те саме відчуття, коли лягаєш у ліжко,