Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

Тон турботливий, але водночас відсторонений. Жодного співчуття.

— Поле, секунду.

Він покрутив у руках прикрасу, яка стала липкою від поту.

— Я... Я пишаюся цією річчю. Не може бути й мови про такий мотлох, як амулети. Я відхиляю пропозицію.

І знову він не зміг збагнути реакцію молодого японця. Той просто уважно слухав.

— Але я вдячний вам.

Пол вклонився.

Роберт вклонився у відповідь.

— Це робота гордих американських митців,— продовжував Чілден,— і себе я також до них зараховую. Пропозиція виготовляти такий непотріб, як амулети, ображає нашу гідність. Я прошу вас вибачитись.

Тиша тягнулася нескінченно довго.

Пол дивився на нього, трохи піднявши одну брову, скрививши тонкі губи. Він посміхався?

— Я вимагаю,— сказав Чілден.

От і все, більше він нічого не міг зробити. Лишалося просто чекати.

Нічого не відбувалося.

«Будь ласка,— подумав він,— допоможи мені».

— Пробачте мою самовпевнену нав'язливість,— мовив Пол, простягнувши руку.

— Гаразд,— відказав Чілден.

Вони потиснули руки.

Душу Чілдена оповив спокій. «Я пройшов крізь це,— усвідомив він.— Усе скінчилося. Боже милосердя. Саме тоді, коли потрібно,— воно проявилося для мене. В інші часи — по-іншому. Чи зможу я ще колись наважитися випробувати удачу? Мабуть, ні».

Він відчував сум. «На мить я немовби випірнув на поверхню і ясно все побачив.

Життя коротке. Мистецтво і все решта, що не є життям, тягнеться довго, нескінченно, мов черв із бетону. Плаский, білий, незворушний, що б не проходило по ньому, що б його не перетинало. А я ось тут. Але далі лишатися тут не можна».

Узявши коробочку, він сховав прикрасу фірми «Едфренк» у кишеню пальта.

12

— Містере Таґомі, до вас містер Ятабе,— повідомив містер Ремзі.

Він відступив у куток кабінету, і наперед вийшов стрункий джентльмен поважного віку.

— Радий познайомитися з вами, сер,— сказав містер Таґомі, простягаючи руку.

Він обережно потиснув худу, тендітну, старечу долоню і одразу ж відпустив. «Сподіваюся, що нічого не зламав»,— подумав він.

Він уважно роздивлявся старого джентльмена. Враження було гарне. Риси обличчя свідчили про твердий, цілісний характер. Незатуманений розум. Чітко відчувався зв'язок із давніми непохитними традиціями. Важко відшукати кращу чесноту для поважного віку... аж тут він усвідомив, що стоїть перед генералом Тедекі, колишнім начальником генерального штабу Імперії.

Містер Таґомі схилився у низькому поклоні.

— Генерале,— сказав він.

— Де третій учасник? — запитав той.

— Поспішає сюди, скоро буде. Я сам телефонував йому у готель.

У голові в нього все перемішалося, він відступив на кілька кроків, досі схиляючись у поклоні, не знаходячи у собі сили випрямитися.

Генерал сів. Містер Ремзі допоміг йому, приставивши крісло, але особливого пієтету не виявив — поза сумнівом, він і досі не розумів, хто перед ним. Містер Таґомі невпевнено сів навпроти.

— Гаємо час,— сказав генерал.— Прикро, але цього не уникнути.

— Так.

Минуло десять хвилин. Обоє мовчали.

— Даруйте, сер,— сказав нарешті містер Ремзі, нервуючи,— якщо я не потрібен, я залишу вас.

Містер Таґомі кивнув, і містер Ремзі вийшов.

— Чаю, генерале?

— Ні, сер.

— Сер,— сказав містер Таґомі,— маю визнати, що мене діймає страх. У цій зустрічі мені вчувається щось моторошне.

Генерал схилив голову.

— Містер Бейнс, якого я зустрів і прийняв у себе вдома, стверджує, що він швед. Однак пильне спостереження переконує в тому, що насправді він німецький посадовець високого рангу. Я кажу про це, бо...

— Будь ласка, продовжуйте.

— Дякую. Генерале, його хвилювання з приводу цієї зустрічі наводять мене на думку про зв'язок між нею й політичним переворотом у Райху.

Містер Таґомі не згадав про ще один факт: йому відомо, що генералу не вдалося прибути вчасно.

— Сер, ви зараз намагаєтеся вивідати інформацію, а не повідомити мені щось.

У його сірих очах світилася батьківська доброта. Гніву там не було.

Містер Таґомі прийняв цей докір.

— Сер, моя присутність на цій зустрічі — проста формальність, щоб обдурити нацистських шпигунів?

— Звісно. Ми зацікавлені у тому, щоб підтримувати певну легенду. Містер Бейнс — представник стокгольмського підприємства «Тор-Ам Індастріз», суто ділова людина. Я — Шінджіро Ятабе.

«А я Таґомі,— подумав той.— Це моя роль».

— Поза сумнівом, нацисти відстежували переміщення містера Бейнса,— сказав генерал.

Поклавши руки на коліна, він сидів рівно, мов струна. «Немовби винюхує, чи не пахне десь удалині бульйоном із яловичини»,— подумав містер Таґомі.

— Однак, щоб його викрити, їм доведеться вдатися до законних засобів. Це і є справжньою метою: не обманути їх, а вимагати дотримання процедури, якщо вони таки довідаються правду. Наприклад, як ви розумієте, тепер вони не можуть просто застрелити містера Бейнса, аби його знешкодити... А якби він приїхав без цієї легенди, то це було б можливим.

— Розумію,— сказав містер Таґомі.

«Скидається на якусь гру,— вирішив він,— але вони знають ментальність нацистів. Отже, гадаю, в цьому є сенс».

Задзвонив внутрішній переговорний пристрій. Почувся голос містера Ремзі:

— Сер, прийшов містер Бейнс. Провести його до вас?

— Так! — вигукнув містер Таґомі.

Відчинилися двері, і увійшов містер Бейнс, бездоганно вдягнений, у дбайливо випрасуваному і прекрасно пошитому костюмі. Обличчя в нього було спокійне.

Генерал Тедекі підвівся, містер Таґомі також. Усі троє вклонилися.

— Сер,— звернувся містер Бейнс до генерала,— я капітан Рудольф Веґенер із морської контррозвідки Райху. Гадаю, ви розумієте, що я представляю лише себе, а також деяких неназваних приватних осіб, а не якісь урядові відділи чи установи.

— Гере Веґенер, я розумію, що ви аж ніяк не можете бути офіційним представником жодного із органів уряду Райху. Я тут перебуваю неофіційно, як приватна особа, яка завдяки колишній службі в імператорській армії має, так би мовити, доступ до тих кіл у Токіо, які бажають вислухати ваше повідомлення.

«Дивна розмова,— подумав містер Таґомі,— але в ній немає нічого неприємного. Навпаки, щось майже музичне. Якесь життєдайне полегшення».

Вони сіли.

— Одразу перейду до суті,— сказав містер Бейнс.— Я хотів би поінформувати вас і тих, до кого ви маєте доступ, що у Райху уже доволі довго триває розробка програми під назвою Lowenzahn, «Кульбаба».

— Так,— сказав генерал, кивнувши, немовби йому вже доводилось чути про це раніше, але містеру Таґомі здалося, що він з нетерпінням очікує на продовження.

— «Кульбаба» передбачає сутичку на кордоні між Сполученими Штатами і Штатами Скелястих Гір.

Генерал кивнув, ледь помітно усміхаючись.

— На підрозділи Сполучених Штатів буде здійснено напад, і вони завдадуть удару у відповідь,