Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

— Так,— сказав генерал, слухаючи його.

— Основна мета операції «Кульбаба» — надпотужний атомний удар по Рідних Островах, без жодного попередження,— містер Бейнс помовчав.— Знищення імператорської родини, сил територіальної оборони, основної частини флоту, мирного населення, промисловості, ресурсів.

— А заморські території залишаться на розтерзання Райху,— сказав генерал Тедекі.

Містер Бейнс промовчав.

— Що ще? — запитав генерал.

Здавалося, містер Бейнс розгубився.

— Дата, сер?

— Усе змінилося через смерть Бормана. Принаймні таке моє припущення. Я зараз не маю контакту із контррозвідкою.

— Продовжуйте, гере Веґенер,— швидко сказав генерал.

— Ми радимо японському уряду втрутитися у внутрішні справи Райху. Принаймні я приїхав сюди саме з такою порадою. Деякі групи в Райху підтримують операцію «Кульбаба», деякі — ні. Покладалися надії на те, що незгодні з операцією зможуть прийти до влади після смерті канцлера Бормана.

— Однак за час вашого перебування тут гер Борман помер, і склалася інша політична ситуація. Райхсканцлером став доктор Ґеббельс. Сум'яттю покладено край.— Генерал помовчав.— Як фракція переможця ставиться до операції «Кульбаба»?

— Доктор Ґеббельс — палкий прихильник операції.

Містер Таґомі, на якого вони не зважали, заплющив очі.

— А хто виступає проти?

— Генерал СС Гайдрих,— долинув до містера Таґомі голос містера Бейнса.

— Я дуже здивований,— сказав генерал.— І я маю щодо цього сумніви. Це достовірна інформація чи лише припущення, ваше й ваших колег?

— Сходом — територією, яку зараз контролює Японія,— правитиме Міністерство закордонних справ. Люди Розенберґа працюватимуть безпосередньо з Канцелярією. Протягом минулого року через це велися численні запеклі суперечки між найвищими чинами. Я маю фотокопії зроблених нотаток. Поліція хотіла взяти все під свій контроль, але отримала відмову. Їм доручили колонізацію космосу. Марс, Місяць, Венера. Це буде їхня зона відповідальності. Щойно було досягнуто такого розподілу, поліція кинула всі сили на космічні програми та протидію «Кульбабі».

— Суперництво,— сказав генерал.— Одне угруповання використовується у грі проти іншого. Їх зіштовхує між собою фюрер. Відтак на його владу ніхто не зазіхає.

— Так,— сказав містер Бейнс,— тому мене й прислали сюди, щоб просити вашого втручання. А втрутитися ще можна, ситуація не є однозначною. Знадобиться ще багато місяців, перш ніж доктор Ґеббельс зміцнить свою владу. Йому доведеться зламати поліції хребта, можливо, навіть стратити Гайдриха та інших лідерів СС та СБ. Коли це буде зроблено...

— Ми повинні підтримати Службу безпеки? — перервав генерал Тедекі.— Найжорстокіших представників німецького суспільства?

— Так,— сказав містер Бейнс.

— Імператор ніколи не погодиться на такий крок. Він сприймає елітні війська Райху — всі, в яких носять чорну уніформу, усі ці мертві голови, замкову систему — як зло.

«Зло,— подумав містер Таґомі,— він має рацію. І ми повинні допомогти йому взяти гору, щоб вижити? Чи в цьому полягає парадокс нашого земного існування?

Не можу розв'язати цю дилему. Визнати, що людина повинна діяти у такій моральній невизначеності. У цьому немає Шляху, все перемішано. Суцільний хаос світла й темряви, тіні та матерії».

— У Райху лише вермахт має водневу бомбу,— сказав містер Бейнс.— Коли чорні сорочки використовували цю зброю, то винятково під наглядом армії. За часів Бормана уряд ніколи не давав поліції доступу до атомної зброї. В операції «Кульбаба» усе буде здійснюватися під контролем ОКВ[82] — верховного командування вермахту.

— Я це усвідомлюю,— сказав генерал Тедекі.

— Чорні сорочки значно жорстокіші за вермахт, але мають менше влади. Ми повинні брати до уваги лише реальність, реальну владу. А не етичні міркування.

— Так, ми маємо бути реалістами,— сказав містер Таґомі.

Бейнс та генерал Тедекі поглянули на нього.

— У чому конкретно полягає ваша пропозиція? — запитав генерал у містера Бейнса.— У тому, щоб ми встановили контакт зі Службою безпеки тут, у Тихоокеанських Штатах? Напряму почали переговори із... Я не знаю, хто є шефом місцевого відділу Служби безпеки. Гадаю, якась дуже неприємна особа.

— Тутешній відділ Служби безпеки нічого про це не знає,— відповів містер Бейнс.— Їхній шеф, Бруно Кройц фон Мере — стара партійна коняка. Ein Altpartei-genosse[83]. Імбецил. Нікому в Берліні не спало б на думку щось йому розповісти, він просто виконує рутинні доручення.

— Тоді до кого звернутися? — роздратовано запитав генерал.— До місцевого консула чи посла Райху в Токіо?

«Ці переговори проваляться,— подумав містер Таґомі,— хоч би якою високою була ставка. Ми не можемо лізти у страхітливе, навіжене багнище нацистських інтриг та міжусобиць. Наша свідомість до цього не пристосована».

— Тут потрібен делікатний підхід,— сказав містер Бейнс,— через низку посередників. Через когось, хто близький до Гайдриха і перебуває за межами Райху, у нейтральній країні. Або когось, хто часто подорожує між Токіо та Берліном.

— Маєте когось на думці?

— Міністра закордонних справ Італії, графа Чіано. Це надійна, розумна, дуже мужня людина, що обстоює порозуміння між країнами. Щоправда, він не має контакту з апаратом Служби безпеки, але міг би діяти в Німеччині через когось іншого, залучити ділові кола, наприклад, Круппів або генерала Шпайделя, чи навіть людей з СС. Війська СС менш фанатичні і ближчі за своїми поглядами до того, чим живе звичайне німецьке суспільство.

— Ваша організація, контррозвідка... Спроба зв'язатися з Гайдрихом через вас не має сенсу.

— Чорні сорочки ненавидять нас. Вони двадцять років вимагали партійного рішення про нашу цілковиту ліквідацію.

— Отже, вони становлять серйозну небезпеку особисто для вас? Наскільки я розумію, вони доволі активні тут, на Тихоокеанському узбережжі,— зауважив генерал Тедекі.

— Активні, але не мають реальної сили. Райс, представник Міністерства закордонних справ, здібний, однак протистоїть Службі безпеки.

Він стенув плечима.

— Мені потрібні ваші записи,— сказав генерал,— щоб передати уряду. Усі наявні матеріали щодо цих дискусій у Німеччині. І... — він помовчав.— Докази. Реальні докази.

— Звісно,— сказав містер Бейнс.

Він сягнув рукою у кишеню пальта і дістав плаский срібний портсигар.

— Кожна сигарета — контейнер, в якому захована мікроплівка.

Він передав портсигар генералу.

— А сам портсигар? — запитав генерал, роздивляючись його.— Здається, річ надто цінна, щоб отак її віддати.

Він почав виймати сигарети.

— Портсигар тепер належить вам,— усміхнувся містер Бейнс.

—