Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Філософія відштовхувала мене, здавалася засушеною квіткою, препарованими скальпелем розуму почуттями, різновидом лукавства, набором ювелірно відшліфованих фраз, силогізмів і парадоксів, що не так що-небудь пояснювали, як заплутували.

«Я ще не дійшов до правди, зате вже вирвався з обіймів оманливої брехні». Це письмо чимось вирізнялося — може, тим, що нагадувало радше поезію, ніж філософський трактат.

Знайшовши потрібне видання, він клав його на теку біля каси. Коли вилазив на драбину, здавалося, наче короткий тулуб і горб утворились від того, що стеля завадила йому випростатися на повний зріст.

Перед тим як долучити книжку до стосика вже відібраних, на мить завмирав. Він легко орієнтувався в розмаїтті книжок, що потрапили під його опіку, — ймовірно, він їх усі перечитав. Він ставився до них без лихоманної жадібності збирача. Відтоді, як одного дня уклав потаємний шлюб з літературою, вони стали його властивою сімʼєю. Декотрих назв у нього не було.

Вписавши книжки до квитанції й вибивши суму на касовому апараті, він охайно запакував їх у коричнюватий обгортковий папір.

Я покинув його зі змішаними відчуттями.

Ще дужче збентеження охопило мене, коли я, прибувши на місце, взявся за розпаковування.

До музичної школи, де мені усміхалася багатообіцяюча карʼєра, я так і не повернувся. Щоразу, досить було думки про ту, з котрою мені так дошкульно не пофортунило, злощасне падіння давалось взнаки. Разом з рукою зламалось щось інше; на відміну від неї, воно не захотіло зростися — на нього годі було накласти гіпс.

Велосипед більше не приносив утіхи. Ноги байдуже виконували одноманітні рухи, наче вони були самі по собі, а я сам по собі, колеса котилися вулицями, ніби мене не існувало, а лише те щось, якому байдуже, як його називають. Зненацька, охоплений розпачем і люттю, я навіжено впивався в педалі, переганяючи автомобілі, а мені здавалося, що вони повзуть з боягузливою повільністю, запопадливо підібгавши хвости; зневага виповнювала мене і невимовний розпач. Я мав усі шанси розбитися, одначе цього не сталося. І нічого іншого також не сталося. Ангел, який беріг мене, був за сумісництвом моїм катом.

Доки одного разу я проспав ніч і більшу частину дня, а коли прокинувся, все опинилося позаду. Я наче повернувся до життя з далекої, виснажливої мандрівки. Вибравшись з манівців, я більше не покидав віднайденого шляху.

Я до неймовірного виразно відчув, як люблю життя і як воно варте, щоб його цінувати — наскільки я був залежним і наскільки був ним. І хоча я давно змінився, а ще карколомніших змін зазнали обставини, в цьому нічогісінько не зінакшилося.

Я таки заїхав на острів — згодом, по тривалому часі, невідь-­нащо. Я нічого нікому не сказав. У таких речах немає про що і з ким ділитися. Хоч би розсурмив мій біль на цілий світ, у підсумку все одно залишився б із ним сам на сам. Мені якнайменше праглося товариства. Я й сам не знав, що їду туди. Ровер котився, спрямовуючи кермо моїми руками.

Кохання розлітається подібно до скляних друзок. Якщо не встигнути відскочити, вони всікаються глибоко в тебе. І хоча з часом перестають завдавати болю, застрягають там назавжди.

Я підібгав ноги і витріщився на ряботливе плесо, яким снували водоміри, буцім насправді вимірювали поверхню, заклопотані тим своїм заняттям, сенс якого відомий хіба їм самим.

Тоді на гадку спало те слово, випірнувши нізвідки, — наче з глибини озера, чиї темні води розлилися переді мною, віддзеркаливши надвечірʼя — скрадливе, лагідне, заколисливе. Наче старий знайомий, на вустах якого застиг сповнений оманливої привітності усміх.

Я сидів, погойдуючись взад-вперед стеблиною, яку розхитує вітер. А тоді підвівся і в химерному заціпенінні почвалав просто себе. А воно знай крутилося і крутилося.

Ще трохи, і тихе озеро назавжди зімкнулося б наді мною. Раптом мої долоні, що мовби належали чужим рукам, вдарили по воді. Холодні бризки і довгоногі комахи, що сипонули врозтіч, вернули мене до тями.

Я злякався, знетямлений, що трапилося. Згодом, міркуючи про це, збагнув, що мусив перейти через нього.

То було моє перше випробування. На тлі всього, що буде згодом, Острів Закоханих здасться дитинним вибриком.

Я мав відчуття найгіршої, яка могла статися, катастрофи. Дедалі палючіше усвідомлення обпікало мене. Справжній шлях простирався попереду, і на ньому чигало досить викликів.

Ні, я не забув її. Я не міг збайдужіти. Любов складається з чогось незбагненного, чому замало слів. Їй властиві всі симптоми недуги, від якої марудно і — що найгірше — не прагнеться виліковуватись.

Ми могли усміхнутися одне одному, перекинутися кількома словами, як звичайні знайомі.

Ми перетиналися рідше і рідше, вона мовби зумисне уникала мене. Під брамою, за якою виднілося подвірʼя школи, я більше не чекав. Раз чи два спостерігав, як вона виходила, — останні відсвітки полумʼя, що догасало. Та, яку я кохав, жодного разу не озирнулася, прошкуючи своїм шляхом, коли байдуже, коли ж кудись поспішаючи.

Нас більше нічого не поєднувало.

А хіба між нами щось було?

Ми взяли тільки найнеобхідніше.

Кожний новий листок дарував утіху, і хоча, а може, саме тому, що нам був відомий зміст зашифрованого в ньому послання, його поява дорівнювала святу.

Ми мало не зʼїхали з глузду, коли вибростилася перша зелень. Ми до кінця не вірили, що це станеться — здавалося б, найприродніша, яка лише може бути, річ. Звичайні бруньки, яких щороку розпускалося мільйони й мільярди.

Й ось деревце зеленіло в глиняному горщику перед прозорою плівкою, що правила водночас за монітор, на який ми проектували наші наміри, розпорядок поточного дня.

Наші тіла крутило з незвички — ми засинали, хто де перебував, щоб прокинутися в найнеймовірніших позах: скрутцем у кріслах, фотелях чи на підлозі, тоді як день і не брався до вечора.

Щось у нас пристосовувало нас до нових умов, воно не піддавалося міркам класичної біології. Досвід, здобутий протягом сотень тисячоліть, зазнав докорінного випробування.

Наша фізіологія повільно синхронізувалася з новим протіканням, точніше — з його браком. Ми в буквальному сенсі перероджувалися, нездатні все вповні осягнути. Наша свідомість ще не зазнала змін, а певною мірою до решти так ніколи і не змінилася.

За великим рахунком, ми залишилися такими, як були; жарт, що вихоплювався сам по собі, зненацька, мовби незалежно від нашого бажання, найкраще потверджував це. Змінюючи нас, ніщо не могло перепрограмувати нашої сутності. Ми залишились людьми.

Моя улюблена книжка була зі мною; коли вона потрапила до моїх рук, я поглинув її на одному подиху, вона не була грубою. Ніколи,