Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Але це не повністю відповідає правді. Автор цих рядків дозволить собі подати кілька відомих йому пізніших фактів.

В травні 1917 р. у Лубнах С. Шемет заснував партію Українських хліборобів-демократів (УХД). Незабаром, незважаючи на скажену агітацію проти неї усіляких «совєтів», особливо ж і в першу чергу українських соціалістів, вона поширила свою діяльність на цілу Полтавщину. Наприкінці листопада і на початку грудня 1917 р. по всій Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів. На цілу Україну тільки Полтавщина виставила одинокий самостійницький список ч. 11. На тому списку першим стояв М. Міхновський, другим — автор цих рядків, третім — Михайло Злобинців із Золотоноші, четвертим — інж. Павло Макаренко з Полтави. Цей список устій-нили члени Партії українських хліборобів-демократів у Полтаві, в тому і В’ячеслав Липинський. З нечленів УХД у списку був лише Злобинців. Міхновського, за його згодою, вже вважалося за члена УХД, хоч сам він не був присутній тоді в Полтаві. До партії «соціалістів-самостійників» Міхнов-ський ніколи не належав, хоч вона й була під його впливом. Цю партію вже в 1917 р. організувало «Братство самостійників», якого діяльним членом, як і членом партії «соціалістів-самостійників», був Валентин Отамановський. (Докладніше про це див. у «Сурмі», — видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, ч. 8, з 15.VI.1949, стор. 11).

Незважаючи на те, що будь-яку агітацію за цей список українських хлібо-робів-демократів унеможливили українські соціалісти, він все ж зібрав тисячу сто кільканадцять голосів[243].

М. МІХНОВСЬКИЙ І ГЕТЬМАН П. СКОРОПАДСЬКИЙ

Як відомо, 29 квітня 1918 р. оголошено гетьманом генерала Павла Скоропадського. Напередодні, себто 28 квітня ст. ст., в Києві відбувся з’їзд Партії українських хліборобів-демократів. На з’їзді справи майбутнього перевороту не обговорювали, але на другий день (29 квітня) в київському цирку, де відбулися вибори, була на з’ їзді й частина членів Партії хліборобів-демо-кратів, які своїми голосами піддержали гетьмана.

Про не відомі ширшому загалові обставини розповідав мені пізніше Володимир Михайлович Шемет. Точний зміст його інформацій вважаю за потрібне передати на цьому місці. Отже, за його словами, справа виглядала так:

28 квітня (ст. ст.) 1918 р. до помешкання братів Шеметів пізно ввечері зайшов майбутній гетьман. В. М. Шемет навіть пам’ятав, що гетьман був одягнутий в елегантний цивільний сурдут. В розмові гість передав про подію, яка має статися завтра, і просив піддержки з боку хліборобів-демократів, або, в крайньому разі, щоб із них ніхто не виступав проти. Шемет відповів йому, що не може гарантувати піддержки цілої партії, але хто з членів партії бажає, той може його піддержати. Одночасно прирік, що проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів-демократів виступати не буде. За те він поставив умовою, щоб прем’єр-міністром у першому гетьманському уряді був М. Міхновський. Майбутній гетьман дав на те своє слово. І тієї своєї обіцянки не додержав, бо ж першим «отаманом ради міністрів» він призначив Миколу Сахна-Устимовича. Ні йому самому, ані Миколі Василенкові, якому було доручено гетьманом скласти кабінет міністрів уже на другий день (30 квітня), не вдалося залучити до їхніх кабінетів українських соціалістів (соціалістів-демократів і соціалістів-революціонерів), ані навіть соціалістів-федералістів. Тепер українському суспільству того часу ставиться у вину, що воно вже із самого початку відмовилося піддержати гетьмана. Але в тій справі не все договорюється до кінця. Отже — ні М. Сахно-Устимович, ані Микола Прокопович Василенко в українських політичних колах не були відомі, як і пізніший прем’єр — Федір Лизогуб. Перший, зрештою, дуже порядна людина, — був знаний лише як поміщик, що кохався в конях, другий — як російський кадет, а третій — як довголітній голова Полтавського губернського земства, добрий господар — та й тільки. Але чому ж гетьман зламав свою обіцянку щодо М. Міхнов-ського? Бо останній був широко відомий як український «шовініст», на якого не погодилися російські кола, що підтримували гетьмана. Так гетьман поінформував і В. Шемета, коли той пізніше нагадав йому про його приречення.

Інформації В. Шемета цілком збігаються з інформаціями Андрія Миколайовича Лівицького, що їх я дістав від нього в приватному до мене листі й подам їх тут в оригінальному тексті:

Був я в гостях у свого кума, В. Шемета, на Жилянській вулиці, й зустрівся там з Миколою Івановичем десь у червні 1918 р. Він розпочав зі мною розмови на політичні теми і запитав мене, чи не погодився б я бути міністром або, принаймні, віце-міністром внутрішніх справ. Я жартом одповів, на якій підставі він робить мені подібні пропозиції. Він різко сказав, що «завтра Ви довідаєтесь про ті підстави». Другого дня я зустрів Миколу Івановича на Великій Житомирській вулиці, і він одразу почав лаяти гетьмана останніми словами: «Подумайте, після довгих пертрактацій з нашою організацією (хлібороби-демократи) цей к[анал]ія визначив мені аудієнцію, і всі були певні, що він запропонує мені уряд прем’ єр-міністра. А Ви знаєте, що він мені запропонував? — Якусь декоративну «придворну посаду». І справді хлібороби-демократи на початку (підкреслення оригіналу. — В. А.) позитивно ставилися до гетьманської влади, і було б нормально, якби Ск[оропадськ]ий запропонував власне їм організувати уряд. Натомість він призначив декоративного Отамана Ради Міністрів, а пізніше почав намовляти есерів, сподіваючись, що вони, по своїй мягкотілості, легше підуть на угоду з Протофісом[244]... Таких, як Міхновський і його тодішні однодумці, гетьман з своїм Протофісом боявся за їх різкий «шовінізм», хоч у Вас досить було людей, щоб організувати два уряди... Коли б так (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) сталося, не було б ані повстання, ані тієї руїни, яка існує до сьогодні. Міхновський не потребував би «федерації з Росією» навіть з міркувань «тактичних», як твердять тепер гетьманці.

До цього не маю додати нічого. Хіба лиш те, що майбутнім історикам варто було б взяти до уваги цей безперечно певний історичний матеріал, який досі або не був відомий, або свідомо був замовчуваний.

З вищеподаного бачимо, що між гетьманом і його урядами, з одного боку, а з другого — з Партією українських хліборобів-демократів і її членом М. Міхновським відносини не були добрі. До їх ілюстрації може послужити ще й такий факт.

На 17 (ст. ст.) листопада Український національний союз скликав Національний конгрес у Києві. Автор цих рядків як делегат від хліборобів-демо-кратів із Полтави прибув (ще з двома делегатами) на той конгрес саме в день оголошення гетьманської «Грамоти»