Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

На ті питання вже дістали ясну й остаточну відповідь ті, що мають очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, а ясний розум, щоб розуміти справу такою, якою вона є. Але — не ті, що самі собі заплющують очі й вуха затикають, щоб власних злочинів не бачити і про них не чути!..

Для керування організацією українського війська і військовими справами Перший Військовий з’їзд у Києві обрав Український Генеральний військовий комітет, до складу якого увійшли: 1) Володимир Винниченко, 2) Симон Петлюра, 3) д-р Іван Луценко, 4) полк. Віктор Павленко, 5) полк. Ол. Пильке-вич, 6) прапорщик Михайло Полозів, 7) матрос Ст. Письменний, 8) ген. Михайло Іванів, 9) військовий урядовець І. Горемика-Купчинський, 10) поручник Арсен Чернявський, 11) солдат Дмитро Ровинський, 12) прапорщик Аполлон Певний, 13) підполк. Юрій Капкан, 14) поручник Микола Міхновський, 15) прапорщик Федір Селецький, 16) солдат Степан Граждан, 17) підполковник Віктор Поплавко і 18) прапорщик Василь Потішко[237].

Якщо вважати, що наведений список указує порядок по більшості поданих голосів, то ясним стає, що агітація В. Винниченка і його групи зробила своє діло на з’їзді, ініціатором якого був сам М. Міхновський.

Зрозуміле й те, що і згоди між прихильниками М. Міхновського та В. Винниченка в тому обраному комітеті бути не могло. Занадто вже розбіжними були мета та й суперечні настрої і психологія членів обидвох груп. Між Міхновським, з одного боку, і Винниченком і Петлюрою — з другого почалася відразу гостра боротьба, яка закінчилася виходом Міхновського з комітету. Чому? Чому він не залишився до кінця провадити боротьбу за справу, яку сам розпочав? Треба знати обставини того часу і людей. Винниченко в засобах боротьби не перебирав — він і його група шукали собі союзників скрізь, а в першу чергу серед російської т. зв. «демократії»... М. Міхнов-ський, джентльмен і творець державницької ідеології, автор декалогу, який послідовно запроваджував і в життя, — що «ренегатам руки не подавав», не міг подати руки й В. Винниченкові та його товаришам. Проти Міхновського велася завзята кампанія з боку Винниченка і його товаришів, яких піддержували члени комітету, солдати і молодші офіцери.

Але М. Міхновський не складав рук. Вірний своїм засадам — всякими способами, а в тому й революційними у першу чергу, щоб досягнути свою мету — українську державну незалежність — він організує відоме повстання «полуботківців».

Ось що розповідає про те С. Шемет:

У Міхновського вже в червні 1917 року постав план оголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішньому безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого М. Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивились на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Пав-люка, був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений у самостійницькі плани полуботківців, Капкан до всіх їхніх пропозицій пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні й на виконання цілого плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же саме час в зносини з головою обраного Військовим з’їздом Комітету — Симоном Петлюрою і з петлюрівською більшістю цього Комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав...[238]

Та все ж ця спроба відбулася, і то заходами «полуботківців».

В «плані» повстання, що пізніше потрапив до рук відомого російського політичного діяча П. Мілюкова[239], про генезу повстання говориться так:

Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми II універсалу не визнаємо) ми приступаємо до запровадження порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їхніх постів силою, не рахуючись із російським урядом.

Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми, поки що, виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні, як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо шість своїх людей, котрі мусять усім керувати.

В цьому «плані» видно й чути стиль М. Міхновського. М. Падалка, історик повстання полуботківців[240], каже, що ініціатива виступу вийшла від групи українських діячів, які були незадоволені з нерішучої політики лояльності Центральної Ради до російського уряду: «Сюди належали, — каже він, — деякі члени клубу ім. Полуботка, як, напр., Міхновський, Лук’янів, Павленко, члени Генерального Комітету Центральної Ради, напр., Горемика та інші». Повстання почалося і пройшло дуже вдало: вночі з 4 на 5 (ст. ст.) липня 1917 р. полуботківці рушили до касарень 1 запасного українського полку і захопили там зброю. Потім рушили до міста, де захопили головні урядові будинки. Але полк. Капкан, який знав про планований виступ і був у зв’язку з його організаторами, своїх товаришів-полуботківців зрадив і спочатку сам, на власну руку, а потім із доручення Генерального військового комітету повстання здушив із допомогою організованого Міхновським полку богданівців, себто українськими ж руками!

Того ж самого дня (5. VII. 1917 р.) голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради український соціал-демократ В. Винниченко повідомив по прямому дроту петербурзький уряд про цю подію такими словами:

Вночі на 5 липня група українців-вояків, біля 5000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню Генерального Комітету назвала себе полком імені гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо Гарнізону; як українці, так і росіяни охороняють місто. Частину повстанців заарештовано[241].

Ці історичні події й документи з однаковою мірою характеризують — як М. Міхновського, так і В. Винниченка.

Отже, у зв’язку з цією подією противникам М. Міхновського вдалося (не без допомоги