Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

Будинок в який мене привозить Артем невеликий і затишний. З високим парканом, дитячим майданчиком на задньому дворі. Ідеальний для сімейної пари, але, на жаль, ми давно вже не сім'я.

Поки Артем з охоронцем переносять речі в будинок, я оглядаю кухню. Виявляю, що холодильник доверху забитий продуктами. Немов мені тут як мінімум місяць перебувати.

Я розстеляю на підлозі ковдру для Ані, приношу іграшки. Не хочу втрачати її із зони видимості поки буду готувати нам вечерю.

У морозилці знаходжу  стейк і вирішую підсмажити його з картоплею. Мию овочі на салат і намагаюся не думати про те, що десь в будинку знаходиться Артем.

Для дочки окремо готую котлетки на пару. По кухні розносяться ароматні запахи, в животі бурчить від голоду. Тільки зараз розумію що в останній раз їла ще вранці.

 - Полін, ми все перенесли, - я здригаюся від голосу, що звучить за моєю спиною.

Обертаюся, натикаючись на пильний погляд Артема.

 - Добре, дякую.

І знову відвертаюсь до плити, щоб колишній чоловік не помітив як я нервую в його присутності.

Глухі кроки Артема повідомляють про те, що він не збирається виїжджати прямо зараз. Він підходить до мене і зупиняється за спиною. Занадто близько. Я веду плечима, струшуючи дурні мурашки, що повзуть по всьому тілу від звуку його дихання поруч зі мною.

- М-м-м, пахне смачно, Поль, - простягає він, а моє серце б'ється настільки гучно, що здатне вистрибнути з грудей.

- Я завжди готувала смачно і ти прекрасно про це знаєш, - байдуже вимовляю я, вдаючи що мені все одно на його присутність.

- Я вже і забув смак домашньої їжі.

- А що так? Дружина не готує?

- Задовольняємось їжею з ресторану. Твоя дочка риється в горщику з квітами, - різко змінює тему він.

- Дідько, - спохопилася я. Витерла руки об фартух і рвонула до Ані, яка тихенько відійшла в куток кухні, знайшла на підлозі горщик з пальмою і, схоже, вирішила що це кімнатна пісочниця. - Ганнусю, так не можна робити. Ти диви, вся забруднилася. Ходімо, помиємо ручки.

Беру дочку на руки і підходжу до раковини, включаю теплу воду і умиваю личко і ручки. Коли випадково натикаюся поглядом на Артема, то застигаю на мить.

Він дивиться на мене пильно, з дивною гіркотою в погляді. Притулився стегнами до столу, завмер і не моргає. Його щелепи щільно стиснуті, він весь напружений.

- Тобі личить бути матір'ю, - глухо видавлює з себе.

- Так. Спасибі, - відвертаюсь від нього, не в силах дивитися йому в очі.

Можливо, це був би хороший момент сказати правду. АЛЕ! Після цього піде з'ясування відносин, крики, лайка, суди і сварки. А доньку ні з ким ділити я не хочу. Та й не пройшла та біль від зради чоловіка, що жила зі мною всі ці роки.

Ось якщо розлучиться зі своєю дружиною, тоді і повідомлю радісну новину. Нехай я і веду себе як егоїстка, але і жертвувати собою не збираюся. Як і ділити Аню.

- Нагодуєш мене, Поль? - запитує Артем і я важко зітхаю.

Я розривалася між бажанням щоб він скоріше забрався звідси і тим, щоб побув якомога довше.

- І охоронця поклич, адже він теж весь день нічого не їв, - знаходжу компроміс я, так як залишатися наодинці з колишнім чоловіком не хочеться.

Я бачу що це зовсім не те на що він сподівався. Артем хоче щось сказати, але не наважується. Розуміє, що ми не в тих відносинах, коли він може гнути свою лінію, а я буду йти йому на компроміси.

- Добре, покличу, - відштовхується від столу і виходить з кухні.  

Я тим часом сервірую стіл, ставлю страви з їжею, окремо тарілочку з вечерею для Ані. Артем повертається з Романом. Той виглядає збентеженим, не звик їсти за одним столом з начальством.

Я посміхаюся йому, пропоную вибрати місце, він у відповідь червоніє і щось бубонить під ніс. Ось так завжди: грізні на вид і сильні мужики на ділі виявляються нерішучими і надто милими.

Артем незадоволено поглядає на нас. Сідає навпроти мене. Тягнеться до салату, розливає по склянках сік.

За столом панує напружена тиша. Якби не Аня у мене на руках, яку доводиться вмовляти поїсти, обстановка давила б і на мене

- А у неї ніс і очі ваші, Артем Олександрович, хоча ваша дочка більше на Поліну схожа, - від слів охоронця я ціпенію. Лякливо кидаю погляд на колишнього чоловіка, побоюючись що він щось запідозрить.

Той повільно піднімає погляд від тарілки до мене. Ковзає по моєму обличчю, потім уважно розглядає Аню. Немов вперше бачить її. У скронях пульсує. Мені стає важко дихати. Відчуття, що ось-ось і картковий будиночок розвалиться.

 - Так, є щось, - куточками губ усміхається Артем і ця посмішка жорстка. А потім знову повертається до їжі, задумливо колупаючи виделкою картоплю.

- Ну, дякую всім за компанію, нам з Анею вже пора спати лягати, - різко піднімаюся зі свого місця і втікаю з кухні, все ще відчуваючи як калатає всередині мене серце і назріває паніка.

Руки тремтять поки я надягаю на доньку піжаму. У скронях стукає, всі думки лише про одне: чи не з'явилися у Артема сумніви щодо того, хто насправді батько Ані.