Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

Отже, до вашої уваги представлена ​​хвилююча композиція: «Сірий вовк».  Автор невідомий, але це незначне дійство не заважає оточуючим насолоджуватися архітектурним мистецтвом.

Все було б чудово, якби не…

- Ксенія!

Так-так, якби не це.

Вовк, пак я, невдоволено нагострив вуха і приперся спиною до дверей кімнати. Алекс різко штовхнув вищеописаний предмет (P.S. не сірого вовка, а двері, бо Миров затятим суїцидником ніколи все ж таки не був, та й з покусаною ногою йому ходити навряд чи хотілося).

Лапи ковзали по підлозі, пролунав жалісливий писк, що виходив із звірячої пащі.  Але я трималася.  І двері також.  Ворогу не здається наш гордий варяг.

Ем, щось мене не туди пощастило.  Не відволікайся!

З коридору пролунав ще один поштовх, і бідолашна дівчина (в іншій варіації «вовк сірий звичайний») не витримала.  З гучним завиванням впечатавшись у протилежну стінку і ще раз подякувавши мамі за те, що вона звалила, та й Сергія з собою захопила, я грізно повернулася до Мирова. Задоволений вираз поступово зійшов з хлопця.

- То ти... того?  – поцікавився Сашко.

- Це ти зараз будеш "того"!

Я люто знісши Мирова з ніг і сівши йому на живіт, я досить постукала лапою по голові (не своєї!).

- Тобі так подобається це становище?  – поцікавився Саша.

- Ще одне слово з твого боку, - попередила я, - і я вирішу, що ти зоофіл.

- Самокритично, - посміхнувся Миров.

Краще б він цього не робив.  Кілька разів зітхнула, потім позіхнула, продемонструвавши хлопцеві всю міць вовчих зубок.

Потім довелося все ж таки піднятися з живої підстилочки, бо ця сама "підстилочка" вже невдоволено смикала мене за хвіст.  А це, прошу зауважити, найважливіша частина вовчого образу.

- Ми кудись ідемо?  – поцікавився Алекс.

– Ти вирішив зірвати весілля, не я, – вирішила нагадати, просто щоб усі крапки над «і» поставити.

- У тебе що, взагалі думок немає?  – не повірив Миров.

- Чому ж?  – щиро здивувалася я.  – Є.  Але, гадаю, тобі вони не сподобаються.

Хлопець йти явно не збирався.  Почухав ніс, скуйовдив волосся, сів на ліжко, пройшовся з одного кута кімнати в інший, підкинув пару разів у повітря м'ячик з письмового столу (а звідки він там власне, взявся?), коротше переробив усе, що тільки можна, перебуваючи в моїй кімнаті.  .

Нарешті він знову спромігся нагородити мене своєю увагою.

- То які ідеї?

Більше ні на які питання не відповідаючи і прогнавши нарешті-то цього дурня (коханого, чорт його візьми, дурня), я змогла все ж одягнутися і абияк причесатися.

Стоп, а де телефон?

Спустившись на перший поверх, я виявила Алекса за обурливим заняттям: він щось шукав у моєму телефоні.  Помітивши господиню предмета його уваги, хлопець трохи позадкував, поки не вперся спиною в стіну.

Я спокійно дивилася на Мирова... А потім на ніж... І знову на Мирова. Скільки, кажете, дають за вбивство людини?

- Ти труп, - я скоріше уточнила, ніж спитала.

- І що ти зробиш?  – посміхнувся Алекс.

– Наївний.  Та я тебе за Фаберже підвішу!

Миров для виду витріщив очі, але через пару хвилин йому це набридло, тому він перекинув мене через плече і потяг до машини, не забувши при цьому замкнути будинок.

Він думає, що мені реально подобається висіти тут і дивитися на його зад... стоп, мені це починає навіть подобатися!

Поки мене кидали в машину на переднє сидіння і послужливо пристібали за допомогою ременя безпеки, я особливо не заперечувала.  Але навіть моєму, е-е-е, ангельському терпінню може прийти кінець.

- То куди ми їдемо?

- У місце одне, - обізвався Алекс.

Я зробила обличчя а-ля «так ла-адно», попутно поглядаючи на хлопця, що сидить поруч.

На всю дорогу пішло близько двадцяти хвилин.  Бідолашній дівчині (якщо ви не зрозуміли, то я про себе) довелося шукати, чим можна зайнятися, щоб було не так нудно.

Переключила пару разів музику, покопалася в бардачку, попутно доїдаючи шоколадку з лісовими горішками, що завалялася там.  Проте смачно.

– Чому ти не бережеш фігуру, як це роблять інші дівчата?  – поцікавився Миров, з жалем проводжаючи останній шматок шоколадки.

Залишивши питання без відповіді, знову полізла в бардачок, який уже став для мене чимось на кшталт скриньки з секретом.  За кілька хвилин виявилася ще одна заначка Алекса.

- Ой, льодяники.

Стогін Мирова, напевно, було чути за кілометр.

- Ти тихіше звуки такі видавай, - попередила я хлопця, - а то оточення вирішать, що я тебе в машині гвалтую.

Алекс поперхнувся, і мимоволі машина вилкнула убік.

- Ми що, змійкою їхати збираємось?  – я здивовано підняла брову.

Спробувала.  Майже вийшло.

Через три хвилини Миров загальмував і виліз із автомобіля, показуючи, що і мені час би вибиратися.  Неспішно відстебнувши ремінь і поправивши волосся, відчинила дверцята і приєдналася до Сашка.

Коли ми зайшли в будівлю, яка чимось віддалено нагадує колись жвавий клуб (тепер трохи занедбана будівля, в якій все одно звучала гучна музика), то мені відразу ж захотілося валити звідси якнайшвидше.

Ось тільки не судилося збутися цим блискучим намірам.  Причина: Миров твердо тримав мене за руку, припиняючи всі спроби відступу.

Коли до нас підійшов охоронець виду «маньячина звичайний», то навіть заскуголити спробувала від безвиході.

Алекс, як ні в чому не бувало, привітався з цим бугаєм і недбало кинув:

- Вона зі мною.

Гей, коли це я йому дозволила у такому тоні про себе говорити.  Але зараз не про це.  Миттєво набравши вигляду «що, мужик, зрозумів, я з ним», я гордо пройшла за Мировим, не забуваючи тишком покривати
останнього добірним матом.  Ну, і кому, скажіть мені, закортіло їхати в таке дер... не дуже гарне місце, га?

- Миров?

Алекс незрозуміло на мене глянув.

- Якого хріну ти мене сюди притяг?  - я рвала і метала.

Ні.  Не так.  Я рвала і метала!!!

- Ну… - зам'явся Миров.  - У мене тут ідея з'явилася одна.