Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

українці далеко не автентичні їм російські звичаї, провокуватиме хворобливо-зверхнє ставлення до самої назви «малороси». Її сприйматимуть, тлумачитимуть і вимовлятимуть як щось меншовартісне, не варте уваги. З часом таке упереджене ставлення росіян до українців в умовах, коли другі не могли спертися на потугу власної національної держави, знаходитиме своєрідне продовження в осмисленні феномена малоросійства як хвороби інтелігентської. Водночас в інтелектуальних колах формуватиметься переконання, що нібито йдеться про окрему, самобутню етнографічну групу, особливий народ, життя якого не може бути силоміць утримане в чужих для нього культурних рамках: «Ми, великороси, тільки й обмежуємося фактично нічого не вартими викриками на адресу „хохлів“-українців про їхній край.., про „їхню співучість та дивовижний, своєрідний їх характер“»[56]. Проте серед широкої громадськості окреслені новації початку XX ст. були ще ледве помітними.

У пореформені десятиліття імперським можновладцям щораз важче було легковажити дедалі більшим інтересом інтелігенції до етнокультурної інакшості, а згодом і до національного самоствердження свого народу. Особливо це ставало очевидним на тлі національної політики Австрії, яка з 1867 р. дещо розширювала можливості для розвитку української культури у Східній Галичині. Хоча щодо «сепаратистських» тенденцій у тогочасному українофільському русі варто відзначити, що політичні ревнощі російського уряду видавалися, м’яко кажучи, безпідставними, принаймні до кінця XIX ст. Та це мало зупиняло фундаторів і апологетів імперської державницької традиції, відтепер покликаної бути «матеріалом» власне російського модерного націотворення. Як, до речі, це не зупиняло їхніх прихильників безпосередньо в українських губерніях і численної вірнопідданої громадськості. Асиміляторський курс, побудований на ідеологічному конструкті «великої російської нації», Санкт-Петербург із тимчасовими послабленнями проводитиме неухильно.

Факт опосередкованого визнання самобутності українців виявлявся у певному ідеологічному парадоксі, який рельєфніше простежувався в південно-західному краї. У другій половині XIX — на початку XX ст. кожна з елітних верств регіону — і польські, і представлені здебільшого чиновництвом росіяни — загалом не дуже бентежилися, видаючи місцевий сільський люд за «свій народ». Робили це, зрозуміло, у вигідній для себе манері й у слушний для власної користі час. При цьому в поняття «свій народ» щоразу вкладали суперечливий, а нерідко й протилежний зміст. У твердженнях польських поміщиків українські хлібороби фігурували як культурно близьке, етнічно однорідне їм населення. Спроби бодай ідейно-теоретично полонізувати українство правобережних губерній підтверджує наведена нижче цитата, що належить М. Костомарову. Її зміст важливий з погляду наявності в пропонованих міркуваннях етнічного мірила ідентифікації місцевого селянства. «Росіяни не знають, що таке Русь; що Русь не є Росія, а Польща і що Росія — країна не слов’янська, а росіяни самі не знають, що вони є». Натомість у політичних заявах і пропагандистських деклараціях росіян український загал поставав однаковим із ними за походженням, тобто «частиною російського племені». Не в останню чергу такі підходи ґрунтувалися на переконаннях, що національність країни визначає національність виключно її дворянського стану.

Обидві сторони — і поляки, і росіяни — відшукували в минулому фантоми «органічної етнічної єдності» з тутешніми українськими селянами, раз у раз намагалися спертися на ті чи інші «сюжети спільної долі», на власну «доброчинність і милосердя» (хоча фактично окремі вияви милосердя до «дикої маси» з боку польської шляхти та російського дворянства спостерігалися хіба що під час масового голоду). Але у твердженнях польських поміщиків доброта й співчуття швидко зникали, перетворювалися на фікцію, коли йшлося про родинні спадки шляхти, «кожну п’ядь польської землі». Не набагато толерантніше поводилися росіяни — політичні господарі краю. Перебуваючи в політичному протистоянні з «панами-ляхами», вони енергійно, сміливо, вміло й рішуче надавали їм адміністративну, правозахисну, а часто й військову підтримку під час земельних конфліктів з українським сільським простолюдом. Коли ж ішлося про «російський» елемент у землеволодінні, все обмежувалося потребами власне великоросійських поміщиків.

Через товщину хронічної матеріальної злиденності та політичного безправ’я в селян проглядалася якась неймовірна самодостатність, скріплена своєрідним відчуттям самовдоволення. Для поміщиків, чиновників це почуття, певна річ, залишалося малозрозумілим. Навіть у рідкісних випадках доброзичливого ставлення мало кому з них вдавалося збагнути етнокультурні тонкощі автохтонної української людності. Є всі підстави стверджувати, що за сприятливішої політичної кон’юнктури хлібороби спроможні були генерувати зі свого середовища «модерну еліту» й забезпечити різке зростання носіїв національної свідомості. Саме ментальне наповнення життєвої самодостатності визначало його суб’єктів як окрему етнічну спільноту.

Незважаючи на існування в українських селян Наддніпрянщини пам’яті про козацьке минуле й елементарне побутове відчуття інакшості, російська влада продовжувала послідовно формувати масову свідомість, що вони — «частина їхньої культури». Отже, тут наявний морально-політичний тиск із використанням могутніх державних інституцій і «зусиль власних земляків-недоумків» (висловлювання Т. Шевченка) проти окремих патріотично налаштованих представників української інтелігенції, котрі репрезентували місцеву, інтелектуальну й почасти політичну еліту. Попри вагомі успіхи у справі «етнокультурного відродження», виконати роль лідерів, спроможних консолідувати селянство, «перші національні носії» не зможуть (принаймні до початку XX ст.). Згодом Д. Бовуа напише: «Зусилля поета Шевченка та українофілів не викличуть у малоросів очікуваного відгуку»[57]. Вочевидь, саме це мав на увазі поет, коли 1849 р. писав:

... А то не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди ні од кого,

Та й ждать не маю од кого,

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»[58]...

Безперечно, вплив інтелігенції на національне пробудження селян так однозначно тлумачити не варто. Особливо якщо зважити на зростання загальноукраїнської справи, ініціативу якої візьме на себе західноукраїнська інтелігенція, світогляд якої формувався, зокрема, й на творчій спадщині Т. Шевченка.

Проблему збереження ідентичності почасти зумовлювала та обставина, що інтелігенція, а тим паче самі селяни, не послуговувалися однорідним тлумаченням етнонаціональних інтересів. Історики сходяться на думці, що народний характер (який в Україні асоціюється саме з селянською верствою) не є випадковою сукупністю душевних рис і цілком залежить від зовнішніх історичних подій. Останні, вочевидь, лише «виховують, ламають» його, але не відображаються в ньому безпосередньо. У процесі життєдіяльності багатьох поколінь селянства насправді формувалася усталена ієрархія ментальних пріоритетів, яка ставала унікальною під дією передусім природно-кліматичного довкілля та соціального оточення.

Важливі обставини щодо селянства як основного носія і виразника етнічної культури добре простежуються, якщо порівняти соціальні структури тогочасних української та російської спільнот. Насамперед це видно з тих громадсько-політичних форм самовираження, що їх продукували згадані ментальні відмінності. Щодо росіян, то до «почуття сирітства без держави» і становлення у такий спосіб російської модерної нації були причетні урядовці, поміщики, підприємці (від стародавніх боярських родів, новоявлених нуворишів бізнесу до дрібних комерсантів, посередників, лихварів), а також традиційно об’єднані відповідною ідеологією та