Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

– І так, і ні, – впавши у крісло, важко видихнув чоловік, чий погляд, як здалося Еллі, навмисне її уникав.

– У тебе теж буде своє, проте зазвичай татуювання нерухомі. Це один із наслідків Кайданів Чорнобога.

– Тобто?

Корнелія втомлено рушила до крісла поруч, однак щойно зробила кілька кроків, лорд прикрикнув:

– Стій, де стоїш?

Принцеса злякано завмерла.

– Чому? – гучно ковтнула.

– Не питай! – знову хрипке. – Просто залишайся там, де стоїш. Звідти я чую тебе не гірше.

Корнелія повільно кивнула й удала, що геть не збентежена підозрілою й дивною поведінкою Інґвара. Хтозна, що з ним відбувається! Може, захворів, або це духи на нього так повпливали. Їй не пощастило зустріти жодного, однак, імовірно, з драконами ті створіння більш охочі до знайомств.

«Мабуть, від мене дуже тхне алкоголем» – подумала вона під кінець трохи знічено й присоромлено. Ця гіпотеза здалася найбільше схожою на правду.

– Ця дивовижна прикраса, – з іронією почав чоловік, відповідаючи на нещодавно озвучене нічною візитеркою питання, – обмежила мене не лише магічним чином, звівши запас енергії до мінімуму, потрібного, щоб вижити. А й замкнула всередині мене мою другу сутність. Я не можу випустити на волю свого дракона, не можу користуватися кров’ю як родовою перевагою, щоб перетнути гори, й не можу зняти з себе цю бісову річ тут, на землях смертних. Певен, усі мої родичі й союзники давно поховали мене, однак із твоєю появою я отримав шанс на повернення. І не лише на це, – в очах чоловіка спалахнув страх. А тоді Еллі дізналася, чому: – З кожним днем я дедалі гірше відчуваю зв’язок зі своєю другою іпостассю. Боюся, мій дракон зникне, якщо я найближчим часом не вивільню його.

– Зникне, тобто… – боязке й невпевнене.

– Помре, – підтвердив кивком співрозмовник.

Ось ця новина видалася справді шокувальною. Дівчині вартувало її переварити, бо досі вважала, наче драконова й людська подоби – це одне ціле, щось, що співіснує нарівні. Як виявилося, помилялася.

– Сьогодні вдень мені спало на думку дещо цілком логічне, проте не зрозуміле, – Корнелія пробіглася поглядом по кімнаті й, не виявивши ніякого іншого варіанту, крім ліжка, опустилася саме на нього, зберігши дистанцію з, чомусь нервовим, лордом. Її ноги після тривалих гулянь буквально гуділи, тож просто стояти виявилося направду тяжко. – Чому ви не можете перетнути гори, я чудово розумію. Проте чому на це не здатен Утред? Він же теж із роду старої крові: сам назвався молодшим сином Дому грому та блискавки.

– Його відлучили від роду. Вигнанців Тіньові гори теж не визнають, хіба з волі імператора…

– Який зник понад двадцять років тому, – з розумінням закінчила Еллі. Однак тут у її вже майже тверезій голові з’явилося ще одне закономірне питання: – А з якого роду походите ви? Я б припустила, що з імператорського, якби не ваше волосся.

Хродґейр знову напружився. Спохмурнів і насторожено перепитав:

– А що не так із моїм волоссям?

– Удень я зайнялася самоосвітою, – обережно проказала Корнелія, вирішивши не уточнювати, що джерелом цієї інформації став ельф зі своєю парою, – відтак дізналася, що основником роду імператора Сонця став батько всіх богів Род. І він передав своїм... е-е-е... дітям одну зовнішню особливість, яка вирізняє їх з-поміж інших, – дівчина мимоволі торкнулася перекинутого через плече завитого пасма, – а саме – білосніжний відтінок волосся. Це ж тому на мене всі так витріщалися сьогодні? Ваші приятелі думають, що я можу бути нащадком імператорського роду?

Після озвучення цих питань Корнелія відчула, як з її грудей падає невидима тяжка ноша. Дівчині несказанно сильно хотілося почути відповіді, однак вона не могла не визнати, що боїться правди.

Інґвар, як на зло, довго мовчав, дивним сталевим поглядом тримаючи погляд Еллі. На його обличчя впали страхітливі тіні, зробивши риси відчутно різкішими. Очевидно, він не був радий тому, що почув, однак і не подав жодних ознак здивування, тож принцеса зробила висновок, що подібні здогадки відвідували і його голову.

– Твоя правда, – нарешті обережно кивнув чоловік, – ця зовнішня риса й справді вирізняє Дім сонця з-поміж інших Домів.

Корнелія нерівно видихнула, мовби потребувала цього "офіційного" підтвердження, щоби вкінець повірити почутому від Метліна вранці.

– І, так, мої приятелі теж це помітили.

– Чи можливо, що зниклий імператор Сонця... – дівчина у збудженому схвилюванні облизала сухі губи й завозилася на своєму місці, наважуючись сказати наступне: – Чи можливо, що зниклий імператор Сонця – мій батько? Мені здається це логічним, зважаючи на те, що він зник двадцять років тому, тобто незадовго до мого народження.

Інґвар заплющив очі. Голова чорного дракончика знову визирнула, показавшись у неглибокому розрізі сорочки, й дівчина не змогла не поглянути туди.

– Я не можу відповісти на це запитання. Але, певен – ні! – обіцяю ти отримаєш усі відповіді, щойно ми опинимося на території Долини Духів і врятуємося кожен від своєї напасті. Просто наберися терпіння.

Корнелія розчаровано знітилася. Їй здавалося, що Інґвар Хродґейр – єдиний, хто зможе підтвердити чи спростувати її теорію, однак він або й справді не знав відповіді на озвучене запитання, або знову намагався щось приховати.

– Хай там що, будьте зі мною чесні, – попросила дівчина серйозно. – Це єдине, чого я прошу. Не допомоги, не рятунку, не захисту – чесності! – промовила твердо.

– Я в усьому чесний з тобою, – рівно проказав дракон, – а те, що замовчую, приховую не дарма. Усякій правді потрібен свій час.

– І час вашої ще не настав? – з роздратованою насмішкою запитала Корнелія, відчувши, поки що, контрольований прилив гніву.

Лорд безмовно кивнув.

– Попри це, ти можеш мені довіряти. Можеш на мене покластися. Зараз я – чи не єдина істота, яка нізащо тебе не зрадить.

– Дуже в цьому сумніваюся, – дівчина звелася на ноги, втративши бажання ділитися своєю новиною.