Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

«Тут теж?» — спитав Вільям.

«І тут теж. Відкрию вам щось, про що насправді знаю дуже мало, в кожному разі замало для того, щоб сформулювати звинувачення. Але якщо ви хочете розібратись у житті цього абатства, вам варто знати про це. Отож я підозрюю — майте на увазі, лише підозрюю, на основі чуток і власних здогадів, — що у житті нашого келаря, який пристав до нас багато років тому з хвилею утікачів-міноритів, був вельми темний період».

«Келар? Ремиґій з Вараґіни — дольчиніянин? Та він здається мені створінням, сумирнішого від якого — в кожному разі менш стурбованого питанням убожества — я зроду не бачив…» — мовив Вільям.

«Насправді я нічого не можу сказати проти нього і користуюся його прислугами, за які ціла наша громада йому вдячна. Але вам я це кажу, щоб ви зрозуміли, як легко знайти пов'язання між братом і братчиком».

«Ваша великодушність знов несправедлива, якщо так можна сказати, — перебив його Вільям. — Ми говорили про дольчиніян, а не про братчиків. Про братчиків чимало можна сказати — навіть загалом, не розрізняючи, хоч вони дуже різні, - але у кровожерності їх не звинуватиш. Щонайбільше їм можна дорікнути, що вони без великого глузду втілювали на практиці те, що поміркованіше проповідували спіритуали, яких надихала правдива любов до Бога, і щодо цього погоджусь, що межа між одними і другими дуже невиразна…»

«Але ж братчики — єретики! — сухо перебив його настоятель. — Вони не просто відстоюють убогість Христа та апостолів; хоч я й не розділяю цього вчення, одначе вважаю, що воно може бути хосенне як противага авіньйонському марнославству. З цього вчення братчики роблять практичний висновок і обґрунтовують ним право на бунт, на пограбування, на розбещення звичаїв».

«Але про яких братчиків ви говорите?»

«Про всіх загалом. Ви ж знаєте, що вони заплямували себе невимовними злочинами, що вони не визнають шлюбу, заперечують пекло, допускаються содомії, сповідують єресь богомилів ordo Bulgarie[130] та ordo Drygonthie[131]…»

«Прошу вас, — сказав Вільям, — не плутайте різних речей! Ви говорите так, ніби між братчиками, патаринами, вальденсами, катарами, в тому числі болгарськими богомилами та драговицькими єретиками, нема ніякої різниці!»

«Різниці нема, — сухо мовив настоятель, — різниці нема, тому що всі вони єретики і ставлять під загрозу сам устрій цивілізованого світу, включно з устроєм імперії, якій ви, схоже, симпатизуєте. Понад сто років тому послідовники Арнальда з Бреші підпалили будинки вельмож і кардиналів — ось до чого призвела ломбардська єресь патаринів. Мені відома не одна жахлива історія про цих єретиків, я читав їх у Цезарія з Айстербаха. У Вероні канонік церкви святого Ґедеона Еверард помітив якось, що чоловік, у якого він мешкав, щоночі разом з дружиною і донькою виходить з дому. Він спитав когось із них, куди вони ходять і що роблять. Ходи з нами і побачиш, відповіли йому, і він пішов з ними і опинився у просторому приміщенні під землею, де зібралися люди обох статей. Усі чекали в тиші, і єресіярх промовляв до них блюзнірчими словами, маючи на мислі розбестити їхнє життя і звичаї. Відтак свічку було погашено, і кожен кинувся на свою сусідку, не зважаючи, законна це дружина чи незаміжня жінка, вдова чи дівиця, пані чи служниця, ані (а це найгірше, і хай Господь дарує мені, що я говорю такі жахливі речі) донька це чи сестра. Еверардо ж, бувши юнаком легковажним і спраглим утіх, видав себе за їх послідовника, присунувся чи то до доньки свого господаря, чи до іншої дівчини і, коли свічку було погашено, згрішив з нею. На жаль, робив він усе це понад рік, і врешті старший сказав, що той юнак так успішно відвідував їхні сходини, що невдовзі зможе навчати неофітів. Тут Еверардо зрозумів, у яку прірву провалився, і зумів вирватися з їхніх тенет, сказавши, що він відвідував дім цей не тому, що його вабить єресь, а тому, що його ваблять дівчата. От вони його й прогнали. Але таким є закон і таким є життя єретиків, всіляких патаринів, катарів, йоахимітів, спіритуалів — усі вони одним миром мировані. Та й не дивно: вони не вірують у воскресення плоті і в пекло як покару для нечестивих і вважають себе цілковито безкарними. Адже ж і називають вони себе catharoi, себто чисті».

«Аббоне, — мовив Вільям, — ви живете на відлюдді у цій чудовій і святій обителі, далекій од мерзот світу. Життя у містах куди складніше, ніж ви собі гадаєте, і навіть помилка та зло, як відомо, мають різні відтінки. Лот був далеко меншим грішником, ніж його співгромадяни, які живили нечисті думки навіть стосовно ангелів, посланців Божих, а зрада Петра була нічим порівняно зі зрадою Юди, і справді, першого було прощено, а другого — ні. Не можна вважати патаринів і катарів тим самим. Патарини — це рух за реформу звичаїв в межах законів святої матері церкви. Вони хотіли лиш зробити спосіб життя церковнослужителів досконалішим».

«Доводячи, що не можна приймати святі таїнства від нечистих священиків…»

«У цьому вони помилялись, але то була єдина їхня доктринальна хиба. Вони ніколи не посягали на Божий закон, не хотіли змінювати його».

«Але понад двісті років тому у Римі патаринські ідеї Арнальда з Бреші підбили юрбу селюків підпалити будинки вельмож і кардиналів».

«Арнальдо намагався залучити до свого реформаторського руху міські управи. Вони не пішли за ним, і він знайшов підтримку серед натовпу убогих і знедолених. Не його провина, що на його заклики очистити місто від скверни вони відповіли з надто великим запалом і люттю».

«Місто завжди повне скверни».

«Місто нині є домівкою народу Божого, чиїми пастирями є ви і ми. Це місце нечестя, де багатий прелат проповідує чеснотливість бідному і голодному поспільству. Це й породило заворушення патаринів. Явище це невеселе, але цілком зрозуміле. А катари — це щось зовсім інше. Це східна єресь, яка виходить за межі церковного вчення. Не знаю, чи вони справді коять або коїли колись ті лиходійства, які ставлять їм на карб. Знаю, що вони відкидають шлюб і не визнають пекла. Хтозна, чи ті,