Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Мій власний телефон вібрує в кишені. Вистачає тільки побачити ім’я на екрані, щоб з’явилось бажання гепнути телефоном об стіну. Відхиляю виклик, але він знову ще раз, і ще раз, і ще раз. Оксана сидить поруч і дивиться на це з недовірою на обличчі.

— Якийсь Влад називав його Несті, — буквально випльовую це.

— Влад? Так це ж його колишній!

— Ще краще, — відчуття нудоти повертається з подвійною силою. 

— Може візьми трубку? — Ксю сунеться до мене ближче, щоб взяти мене за руку. А мені просто хочеться її відпихнути. Адже, як можна не розуміти такого очевидного?!

— Ні, я не хочу чути дурних виправдань, — вимикаю звук на телефоні і залишаю його під подушкою, щоб не мозолив очі. — Я в душ.

Швиденько зникаю за дверима ванної кімнати, наче вони можуть мене врятувати від всіх проблем цього ранку. Бляха, тільки ранок! А мій світ вже почав сипатись, як неякісна декорація. Ну чому завжди, коли отримуєш щось хороше, воно ніколи не затримується надовго? Чи, може, це я такий везунчик? Колись мама казала, що якщо весь світ видається неправильним, скоріше за все справа в тобі, а не в світові. Так, може, тут теж винен я? Може, я просто не вмію правильно розпоряджатись щастям, яке мені випадає? 

Я стою під душем добрячих хвилин двадцять, щоб хоч трошки прийти до тями. Але чи то я не туди йду, чи то та тяма не в тому місці знаходиться. Мені болить всередині. Просто болить. Я не хочу це відчувати. Хочу повернутися до вчорашнього дня, коли мені було добре. Навіть декілька годин тому мені було добре в ліжку, з Ернестом поруч. А може…

— Шамсудінов, ану вилазь! — голос Оксани за шторкою змушує мене здригнутись від страху.

— Ксю, ти в курсі, що влазити в особистий простір людини у ванній — це свинство?

— Свинство — це всю воду з бойлера вихлюпувати. Давай, ноги в руки і вийшов, — вона просто вимикає воду та кидає мені рушника. — Швидко, запакувався в труси і вийшов. 

Інколи Оксана доводить до сказу. Ось саме в такі моменти. Я взагалі нічого не розумію. Що могло трапитися за довбаних двадцять хвилин?! Не мені питати. Моє життя сьогодні почало розвалюватися так швидко, що вистачило навіть менше ніж п’ять. 

— Що ти хочеш, жінко? — штани неприємно липнуть до тіла, бо я не добре витерся рушником. 

— Читай, мати твою Соню Батьківну! — подруга схожа на злий рудий кактус. Суне мені в руку свій телефон, наче той отруйна гадюка. 

Ернестяшка:

Оксан, де Саша?

Шо відбувається?

Оксана:

Це ти мені краще скажи

І краще тобі не казати, що ти за спиною мого найкращого друга зустрічаєшся з Буськовим

Ернестяшка:

Що бля?

А

Дай вгадаю, він повідомлення побачив?

І Влад Басько, а не Бусько

Оксана:

Та хоч Пісько! Якого фіга, Ернест?

Ернестяшка:

А такого, що Саша міг в мене сам запитати

Але ок

Справа лише в тому, що так Влад мені написав, але я не можу контролювати хто і що мені пише

Він мені вже давно голову мороче

Але в мене наче ще сьогодні вранці хлопець був

Який тупо зник і трубку не бере

Нижче прикріплений прінтскрін, на якому вже знайоме мені повідомлення від Влада. А ще кілька раніших. На всі Ернест відповідав відмовою. 

Ернестяшка:

Тому передай Саші, якщо йому все же потрібні наші відносини, я готовий до розмови

Сам бігати я не буду

Я не зробив нічого

А він міг просто в мене запитати

Мене знову нудить. Тільки тепер від того, який же я придурок. Ревнивий, дурний…кончений. Мені соромно. Здається, я ще ніколи не відчував такого гидкого відчуття сорому. Якби мене випхали на сцену голим, я відчував би себе краще. 

— І що будеш робити? — Оксана схрещує руки на грудях. 

— Я…я не знаю.

Взагалі-то хочеться просто втекти куди-небудь, забитись в найтемніший вугол і чекати кінця світу. Мене просто треба десь замкнути і не давати контактувати зі світом. Бо я все псую. 

— Не знає він, — Оксана схожа на саму себе, але навіть цьому не можу радіти до кінця. — Бери телефон і звони.

— І що я йому скажу? 

— Ти хочеш з ним бути? — мені здається, Ксю мене зараз вдарить.