Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Герої (не)війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Герої (не)війни"

321
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герої (не)війни" автора Олег Криштопа. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 68
Перейти на сторінку:
винтовка, лупит далеко. Возможно, ВСК («Войсковой Снайперский Комплекс» — російська 9-міліметрова снайперська гвинтівка, призначена для ведення снайперського безшумного й безполум’яного вогню. — Ред.), возможно, «утёс» (крупнокаліберний кулемет, калібр — 12,7. — Ред.), — приєднується до нашої розмови Ігор, який стояв неподалік і чув розповідь «Кока-Коли» про тактику ворога. — У них техника хорошая. А у нас, — Ігор показує старенький автомат Калашникова, який висить у нього через плече, — 80-е года. У них современное оружие.

— Це ви про снайпера говорите? — уточнюю.

— Про любое огнестрельное оружие стрелковое. У нас так не стреляет. Если брать ту же винтовку снайперскую, у них тихая она, совсем не слышно, как стреляют. Хорошее оружие.

— Ага, професійно працюють. Усі професійно, — додає «Кока-Кола». — По їхнім двіженіям, по їхній стрільбі, як вони напрям показують трасерами, вираховують наші позиції, дуже професійно працюють.

— Есть мнение, что здесь, в Донецке, где-то находится школа снайперов. И что они приезжают потом сюда и тренируются, — ділиться чутками Ігор.

— Як на полігоні?

— Ну да.

— По живих мішенях?

— По живым.

Десь неподалік гепає міна. Луна б’є по вухах.

— О, наших соседей уже накрывают, — коментує Ігор.

— У цьому будинку? — вказую я на розбомблену триповерхову будівлю навпроти позицій, де ми стоїмо.

— Нет, это «дом Павлова». Там давно уже никто не дежурит. Его разбомбили. Изначально это очень хороший ориентир был.

— Чому?

— Потому что у нас тут группа зданий — дома. Там дальше — больничка, тоже группа зданий. А это отдельно стоящее здание. Хороший ориентир, и по нему просто не надо прицеливаться, координаты выискивать, ударили и все, — пояснює тонкощі ведення вогню боєць.

— А чому «будинок Павлова»?

— По аналогии с домом Павлова в Сталинграде (будинок майже в центрі міста, який довго утримували і в якому успішно відбивалися від ворога радянські солдати. — Ред.). Потому что до последнего наши оттуда ориентировки давали. Корректировали огонь. Пока совсем уже его не разбили.

— А можна туди, ну хоч на хвилинку?

— Идемте. Но быстро. Через дорогу — перебежками. И долго мы там быть не сможем, заметят — пристрелят, — на цих словах ми швидко, попри протестні крики решти бійців, перебігаємо дорогу, яку контролюють ворожі снайпери. Підбігаємо до «будинку Павлова» — дорогою до будівлі трапляються старі осколки від «граду», численні гільзи, шматки металолому. На повній швидкості вбігаємо у будинок. Усередині — розруха і безлад. На підлозі лежать шматки бетону вперемішку з якимось одягом, на розбитих столах лежать книжки — російська белетристика. Усюди на стінах — вирви від куль та осколків. Забігаємо на третій поверх. Замість стіни і вікна у ньому — величезна діра, а на підлозі — купа цегли з розбомбленої стіни.

Ігор та Микола, ховаючись за рештки стіни, підходять до її краю. Звідси як на долоні видно і посадку, по якій бойовики підповзають до позицій українських бійців, і два українських прапори, встановлені у «сірій» зоні. Попереду, по прямій, за два кілометри від «будинку Павлова», височіють два чималеньких терикони. І рівненька площадка між ними. У Мар’їнці, де у бійців вид на терикон збоку, — його називають «крокодилом». В околицях Красногорівки, де терикон бачать по прямій, йому дали назву «сіськи» — за формою двох гострих насипів.

— Оце дві гори, а оце лєвий уступ — бачите, там, де площадка рівненька? От там їхні позиції, там, де труба видна розжарена, — «Кока-Кола» намагається додати нам «вводних», щоб ми таки побачили, звідки ведуть вогонь сепаратисти. — От оттуда вони і валять. Вони там на возвишеності, і їм дуже зручно по нас стріляти. Вони бачать нас як на долоні.

Озираюся довкола. Те, що за таким орієнтиром бойовикам було стріляти нескладно, видно із внутрішнього стану будівлі. Розумію і те, чому командири не залишили тут жодного поста.

— Гайда назад, — махає рукаю «Кока-Кола», і ми швидко біжимо напівзруйнованими сходами на вихід.

Так само швидко перебігаємо дорогу і за хвилину опиняємося під захистом купи металолому. Тут у нас уже ніхто не поцілить.

— А ким ви були до війни? — віддихавшись, запитую в Миколи Миколайовича.

— Майстер виробничого навчання групи електриків державного аграрного ліцею, — випалює він.

— Так на роботі вас чекають?

— На землі мене чекають, — махає головою «Кока-­Кола». — Поля необроблені вдома стоять.

— І багато полів?

— 20 гектарів.

— Ого, ви нічого собі фермер. І хто все це без вас обробляти буде?

— Кажу ж — нікому. Щас ще просюся, бо нада посіять. Война войною, а землю то оберігаєм яку? Яка не посіяна. Нада б посіять. Отпустіть додому… — на останніх словах «Кока-Кола» робить кумедне жалісне обличчя.

— А що на землі сієте?

— В том году садив подсолнух — хорошо дав. І пшеничка хорошо дала. Цього року ячменю оце купив дві тонни — треба посіять. От воно вам треба... — махає рукою «Кока-Кола».

— Так цікаво ж. А якщо не встигнете посіяти?

— Як не встигну — буду пальці смоктати, — сміється у відповідь боєць.

— Так що, геть нікому допомогти родині, доки чоловік на війні?

— Та ну нема кому, хоть би дров привезли додому. Жінка вдома з двома дітьми і в посадки взимку ходила, і дрова ламала. — «Кока-Кола» кумедно згинає спину і демонструє, чомусь кульгаючи, як його дружина ламала у посадках дрова.

— А дітки хоч великі?

— Хлопець у другий клас ходить. А дівчинці, Яночці, рік і 9 місяців.

— Боже, геть манюня, — виривається у мене.

— Цяця, — з любв’ю і ніжністю говорить Микола. — Цяця моя любима.

— Скучаєте?

— Ух, страшне! Дня немає такого, щоб не скучав. Да, а можна передати жінці спасіба в першу чергу, діточкам спасіба — Максиму, що учиться, і Яночці, що не хворіє. Жінку цілую, обіймаю. І всім привіт, хто підтримував. Так їх багато, так багато, що навіть не знаю, з кого почати, — саркастично закінчує передання «привітів» Микола.

— Важко вам тут, на війні?

Несподівано для мене веселий балагур Микола на це запитання відповідає філософськи:

— Кожній людині Господь дає стільки випробувань, скільки вона може перенести.

— Це ваше випробування?

— Да.

Повертаюся до його побратима Ігоря, щоб розпитати у нього, хто він і звідки. Як з’ясовується, родом чоловік зі столиці. «Троєщина», — гордо рапортує про місце проживання боєць. До війни працював на підприємстві «Київмлин» (це зізнання, враховуючи його гарні знання зброї та російських снайперських гвинтівок, мене дещо здивувало).

На війні він, як і «Кока-Кола», з жовтня 2015 року. А на запитання, яка мотивація була піти на фронт (враховуючи кількість «косарів», яких у столиці нараховується чимало), Ігор просто відповідає:

— Вы хотите услышать от меня какие-то патриотические фразы?

— Ні, хочу почути правду.

— Если не я, то кто? Надо кому-то здесь быть…

Мені нічого додати чи уточнити таку просту і коротку відповідь Ігоря. Вони всі тут, тому що «потрібно комусь» бути.

  «Хто ховається, той не українець»

— Їсти хватає, все хватає, обуті, одіті. Практично у нас немає тут таких гострих потреб у чомусь. Усе є. — З «Хвилею», командиром роти, яка охороняє околиці Красногорівки, я спілкуюся на ходу, повертаючись з позицій та з «будинку Павлова».

Родом він із Рівного. Його дві дочки вже дорослі, одружені. Одна з них мешкає в Ірландії. І звідти щоразу телефонує батьку, щоб

1 ... 51 52 53 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герої (не)війни"