Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Маша

Зранку встаю розбита, мені всю ніч снився Нікіта. Він нічого не говорив, просто дивився з гидливістю, і я почувалася противною слизькою медузою.

— Мишко, чого така млява, ти не захворіла? — мама дбайливо торкається чола, але я знаю, що здорова. — У тебе нічого не болить?

Болить. Мені боляче, але я не скажу про це мамі, тому заперечно мотаю головою.

До ліцею їдемо разом, сьогодні в нас перша пара — англійська. Іду в клас, сподіваючись, що Топольський ще не приїхав. Алька допитується в мене про Гру. Просить показати листування, але я за угодою зобовʼязана все видаляти і зберігати конфіденційність. За витік або скріни — штраф.

Тут такі драконівські штрафи за все, що, якби я знала, точно не стала лізти. Але вже пізно, я під усім підписалася, і тепер залишається тільки дочекатися першого завдання.

Нікіта запізнюється. Урок починається, а його немає, я вже починаю смикатися і гіпнотизувати поглядом двері.

Минає півгодини, перш ніж вони відчиняються, і в клас влітає Нікіта.

— Вибачте, Дар’є Сергіївно, — кидає на ходу і йде до свого столу.

— Топольський, — осмикує його мама, — будь ласка, сходи до директора, отримай допуск до занять.

Вона дивиться розширеними від подиву очима. Так, мама ж не бачила, як його прикрасив учора Макс. Каменський, до речі, сьогодні має не кращий вигляд. Губа розпухла, на щелепі там, де його приклав Нікіта, пристойна гематома.

— Я застряг у заторі, Дар’є Сергіївно, — цідить Нікіта крізь зуби, — і я вибачився.

— Гаразд, іди до дошки, ми послухаємо, як ти готовий до сьогоднішнього уроку.

— Я не готовий.

Розгублено дивлюся то на Нікіту, то на маму. Він дивиться спідлоба, і я не розумію, що відбувається. Що з ними? Що за протистояння?

— Тоді до директора. Я не допускаю тебе до уроку. 

Топольський виходить і роздратовано грюкає дверима. На урок він так і не повертається, і я не знаходжу собі місця. 

— Що це твоя мати так на нього накинулася? — шепоче Аліна, а я тільки знизую плечима. Я й справді не знаю.

Він приходить тільки до другої пари, похмурий, задумливий, і кидає на мене дивний, тривожний погляд. Одночасно на телефон приходить повідомлення від бота.

Боюся відкрити месенджер, та й Алька весь час поглядає з цікавістю. Вона вже разів десять запитала, чи не отримувала я ще завдання.

Ледве доживаю до перерви, ховаюся в туалеті й відкриваю повідомлення.

«Ваше завдання: дати ляпаса мажору за великої кількості свідків».

Притуляюся до дверей кабінки і заплющую очі. Так, у принципі, нічого складного. Підійти до будь-якого мажора і вдарити його по обличчю. Хіба це велика проблема?

Я ненавиджу мажорів, це взагалі не проблема. Те, що мені цілком може прилетіти відповідь, це ясно, але завдання я виконаю. Ну не вб'ють же мене за ляпас!  

Запускаю руки у волосся і впираюся в дверцята чолом. Проблема. Це проблема. Я можу скільки завгодно ненавидіти мажорів, але я не здатна вдарити людину. 

Тепер я розумію, що, коли говорила про свою ненависть, уявляла не конкретну людину, а абстрактну особистість. Але вдарити доведеться хлопця, який не зробив мені нічого поганого. Який мене в принципі не помічає. Я мовчу про те, який вигляд це матиме з боку.

А потім уявляю, що стануть говорити про маму. Що в неї неадекватна донька. Можливо, її навіть пропісочать на педраді, якщо мені не пощастить із мажором. Хто знає, які в нього попадуться батьки.

У голові наполегливо крутиться думка, від якої я старанно відбиваюся.

Топольський. Єдиний мажор, якого можна вдарити безкарно. Він нічого мені не зробить, Нікіта. Але хіба я маю право так його використовувати?

Уявляю, як його обличчя здивовано витягується, а потім на ньому з'являється той вираз гидливості, який я бачила уві сні. І мені стає фізично погано.

Вони мали рацію, коли обрали мене. Я лузер. Справжнісінький лузер.

Я ні на що не здатна. У мене коліна трясуться, коли я уявляю, як б'ю того ж Анвара. І знову розумію, що не зможу. Я так не вмію, вони нічого мені поганого не зробили.

Дзвенить дзвінок. Виходжу з кабінки, вмиваюся холодною водою і йду в клас. І тут просто переді мною виростає Нікіта. 

Я дивлюся в його очі, він ніби чогось чекає. І пройти не дає, і мовчить.

Нас оминають ліцеїсти, які поспішають на урок, а Нікіта все дивиться і мовчить. І я мовчу. Руки ніби наливаються свинцем і стають непідйомними.

Навіть якби я наважилася його вдарити, не змогла б.

— Нік, ти чого стоїш, ходімо, — кличе його Анвар, а до мене підбігає Алька.

— Куди ти пропала? — починає тріщати. — Я тебе шукаю. Ходімо!

Дозволяю їй відвести себе, і мені здається, що в очах у Нікіти миготить відчай. У нього щось сталося? Чи він так образився, що я вчора відмовилася поїхати до нього?

А може, він виявив шпигунську прогу?