Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— І все ж таки? — спитав він, не бажаючи ухилятися від болючої теми. — Пономарьов? 

— Та ну… — скривився Трушин. — Ти б єщьо на Вінніка подумал. Откуда в жопє ізумруди? Там би такоє назначілі, как на вибори. Мілліон. Ілі два. 

— Ого. 

— А шо ж она хотєла? Думала, в сказку попала? У нєйо ж єщьо і ідєї билі… 

— Странниє. 

— Ну, не томі. Які ідеї? 

— Ха, — Гєна усміхнувся, похитав головою, ніби радіючи від того, що нарешті можна комусь розказати про те, що давно його бадьорило. — Ну, во-пєрвих, ти должен бил єйо отпіздіть. 

— Чегооо? — час від часу Ваніна мовна гребля давала збій й старі вирази проривалися через ретельно вибудовану стіну. — Чогооо? — виправився він автоматично, не думаючи про це — надто неочікуваний сценарій розгортався біля вечірнього вокзалу. 

— А того, — ще ширше усміхнувся Трушин. — Она ж чєго всьо ето прідумала — сначала роман, хуйо-мойо, потом утєчка — фото з фофаном, потом кліп, дє ви дєрьотєсь в рінгє, шоб ето самоє... 

— Стоп, — Ваня поставив Гєну на паузу й схопився за каву — треба було щось випити, нехай це буде гаряче американо. «Знову Мілен Фармер, — подумав він. — Щось там про меланхолію й чувака била в ринзі. Чому ця маленька руда співачка взяла за правило виринати в пам’яті? Що це за хєрня? Скільки ще буде цих збігів?» Він відсьорбнув кави й сказав: 

— Такий кліп уже був. 

— Ага, тока не помню, у кого. Брітні Спірс. Ілі Глюкоза, — Гєна просто сяяв від задоволення. Тепер виходило, що вони дивом пропетляли мимо жахливого сценарію, в якому для Вані готували роль… Кого, між іншим? Тупого самця, який б’є жінку? Тарзана? 

— І нахєра їй це було потрібно? 

— Как нахєра? Жертву із сєбя крутіть. Сейчас же ето в тємє, всє в Амєріке рассказивают, как кого білі, кого єбалі, а кого всьо сразу. Кого папа, кого муж. Скоро, значіт, в Москве ета тєма пойдет. 

— Охуїти можна. 

— Нє, малая молодец, пєтріт — ета тєма не то шо пойдьот — побєжит. У нєйо ета… как єйо... Харізма, как у слоніка хуй. 

— Й вона думала, що я… Що ми погодимось? 

Усмішка директора просіла відсотків на двадцять: 

— Ну, нам засвєт же надо, правільно? 

Ваня вирішив не хитати ствердно головою, а почекати. Тому довелося Трушину самому погоджуватися з собою й продовжувати вже менш впевнено: 

— Бюджет на засвєт у ніх єсть. Какой — нє знаю. 

На цих словах Гєна майже зовсім перестав усміхатися — схоже, його насправді дратував той факт, що обсяг фінансування кампанії «Боксерська Лапа» лишився невідомим. Й не освоєним. 

— По плану ти би потом ізвінілся. Рассказал про отца. Она би тєбя простіла... Вторим темпом. 

— Це як? 

— Це значіт потом, нє сразу. Она би покатала тєму ізбітой, простіла би тєбя, кліп прімірєнія, а потом можно било і фіналіть. Года чєрєз трі. После двойніка в «Українє». Рассталісь друзьямі, всєм спасібо. 

Очманіти можна. Ваня ще ковтнув американо й подивився директору в очі. Навіть жодного натяку на сміх там вже не було. 

— А чому ти тільки зараз про це кажеш? — спитав він, відокремлюючи кожне наступне слово. 

«Так говорить Мар’яна, коли лютує, — встиг подумати Ваня, — це моя башка вже готується до заслуженої головомийки». 

— А нухуя тєбє било про всьо ето знать? — щиро здивувався Гєна. — Шо би ти с етой інформацієй дєлал? Я подумал... 

— Чья «октавія»? — почули вони голос позаду авто й обернулися. Там стояв похмурий поліціянт з коротким імпортним автоматом на пузі й суворо дивився на них: — Ваша «октавія»? Прибирайте, не положено тут. 

— «Суперб», — миттєво виправив його Гєна, рішуче й впевнено. — На «октавіях» младший командний состав єздіт, а я — со старшего. 

— Шо? — не зрозумів коп. 

— Інтерпол, — тихенько пояснив йому Трушин. — Ваші должни бить в курсе, у нас тут опєрація. 

— Яка операція? — злякався поліціянт і від того аж помолодшав років на вісім. 

— Обичная, контртеррор, — протягнув Гєна, дивлячись через плече поліціянта на ряд машин, внагляк припаркованих під самим вокзалом. — «Круізьор» давно стоїт? Тіше, тіше, — притримав він за плече постового, який було зібрався різко повернутися й подивитися, про яку саме машину йдеться, — нє так рєзко. 

Цей номер з Інтерполом Гєна прокатував постійно, щоби не платити за паркінг. І щоби його не перевіряли ретельно — бо його «шкода» насправді була двійником, десь їздила така сама, на тих самих номерах. Він грав на випередження — показував свої американські права, дійсно схожі на якийсь важливий корінець, й удавав суворого міжнародного офіцера. Але ж де залякані паркувальники, а де поліціянт, при виконанні, та ще й з автоматом? Тільки Трушин був настільки впевненим у собі, що й тут пролізло — цей постовий навіть не спитав у «інтерполівця» документи! Ну як таке може бути? 

— Пойду проб’ю, — тихо відповів коп, обернувся до вокзалу й повільно вирушив туди. 

— Сході, сході, — провів його Гєна й сказав тим часом Вані: — Ладно, пошлі, хай етот шльоцик пока провєряєт, нас оператор под ескалатором ждьот. 

Точно, оператор. А Ваня й забув за всім сьогоднішнім гармидером, що буде зйомка. А він навіть не зачесався. Зате з квітами. Й у порівняно ще новому одязі під старою курткою. 

Гєна не дав шансу повернутися до обговорення потенційних Лапиних витівок — йдучи попереду, директор повернув голову й спитав: 

— А шо у тебя с етой малой, ну, с сєстрой? Всю дорогу спросіть забиваю. 

— Нічого. 

— Нічого-нічого ілі… нічого? 

— Нічого-нічого. 

— Зря, — скептично скривився директор тією стороною обличчя, яку було видно на ходу. — Хорошая малая. Тєбя любіт, аж всикаєтся. Замутіл би чутка. Опять-такі, жить єсть гдє. 

Це була стара шарманка — Трушин щиро вірив у те, що артисти з провінції тільки й приїздять до Києва для того, щоби покращувати генетичну картинку столиці коштом замовника — крутити любов з місцевими жінками, які мають житло. Бажано — в центрі, в крайньому разі — на Подолі. Не далі. 

На початку спільної роботи Гєна постійно підштовхував підопічного до таких взаємин, й попервах Ваня пробував. Той Ваня. Кілька разів прокидався десь у районі Бесарабського ринку, вдягався й біг додому, бо соромно. А директор все чекав, що