Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Панна Лютієнс поглянула на нього так, що він зненацька перенісся на пів життя назад — у ті дні, коли її невдоволення — а це траплялось нечасто — занурювало його класну кімнату в морок. Він мимоволі потупився.

— Невже ви думаєте, — ущипливо поцікавилась вона, — що я кинуся розповідати будь-кому, що колись бачила вас — великого Джона Мендрейка, нашого любого міністра інформації, — завислим у повітрі догори сідницями? Що я чула, як ви кричали з болю, коли жорстокі люди били вас? Ви гадаєте, що я розповідатиму про це? Ви справді так думаєте?

— Ні! Не про це! Я мав на увазі своє ім’я…

— Ось що! — вона коротко, сухо реготнула. — Може, це вас і здивує, але в мене є багато важливіших справ. Так, навіть у мене — з моєю дурною, нікчемною роботою — немає великого бажання зраджувати дітей, з якими я колись працювала, — хай там ким вони стали тепер. Вашого справжнього імені, пане Мендрейку, від мене ніхто не дізнається. А тепер мені пора. Я спізнююсь на роботу.

Вона обернулась і попрямувала геть. Він прикусив губу. Гнів у його душі змішався з відчаєм.

— Ви не так мене зрозуміли! — вигукнув він. — Я прийшов сюди не для того, щоб вихвалятися перед вами! Просто тоді я не встиг подякувати вам…

Панна Лютієнс зупинилась, озирнулась через плече. На її обличчі вже не було й сліду гніву.

— Ні, я, здається, вас розумію, — відповіла вона. — І мені приємно це знати. Але ви помиляєтесь. Це хлопчик був мені вдячний, а ви — вже не той хлопчик. Ви не можете говорити за нього. У нас із вами немає нічого спільного.

— Я хотів сказати, що знаю, як ви намагались мене врятувати…

— Так, — відповіла вона. — І, на жаль, не врятувала. На все добре, пане Мендрейку.

І поспіхом подалася геть, із шурхотом ступаючи вогким листям.

17

Бартімеус

Лише кілька годин — і знову виклик. Оце вже мені подобається! Звичайно ж, один-єдиний день без рабства пропав намарно…

Ану погляньмо… Спочатку Мендрейк, потім дівчина. А хто ж буде зараз? Після несподіваної появи Кіті в пентаклі я сподівався, що цього разу це виявиться поштар.

Ба ні, не пощастило! Це знову був мій любий господар, геть похмурий. До того ж у руці він тримав спис зі срібним вістрям.

Що ж, на його очевидні наміри я зреагував належним чином. Я змусив свою бідолашну натомлену сутність прибрати подобу воїна з головою левиці — на зразок тих, що билися в єгипетських війнах[57]. Шкіряний нагрудник, спідниця з бронзових смуг, ясно-кришталеві очі, ікла, що стримлять із чорних ясен. Чудово! Я з попередженням підняв лапу:

— Навіть не думай про це, шмаркачу!

— Мені потрібні відповіді, Бартімеусе! Відповіді! Інакше… бачиш цей спис? Я вгороджу його в твою горлянку перше, ніж зі мною буде покінчено!

Слова сипались із його скривлених вуст. Очі в нього вирячились, як у риби. Він, здавалося, був трохи засмучений.

— Ти?! Ти й вістря його не знайдеш, поки сам на нього не сядеш! — відповів я лагідним, оксамитовим голосом. — Ти диви, побережися! Я й сам не без зброї.

З моєї м’якої лапи висунувся кіготь — кривий, наче півмісяць. Я ліниво крутнув ним, щоб він блиснув при світлі.

Мендрейк огидно посміхнувся:

— Це твої звичайні штучки, еге ж? Два дні тому ти й говорити не міг — не те, що битися. Ладен закластись: якщо я зараз шпигну тебе цим срібним вістрям, тобі буде непереливки. І обернути його проти мене ти теж не зможеш![58]

— Ти певен? — левиця витяглась на увесь зріст, упершись кошлатими вухами в стелю. — Це лише гучні слова, друже. Спробуй-но, доведи це ділом!

Він гаркнув і незграбно тицьнув у мій бік списом. Левиця побокувала й спробувала вчепитись кігтями в ратище. Видовище було жалюгідне: обидва ми схибили на добрячу милю.

— Оце, по-твоєму, удар? — пирхнула левиця, тупцяючи на місці. —Ти наче сліпий горобець, що намагається вхопити хробака!

— Ти був не кращий!

Чарівник походжав туди-сюди всередині свого пентакля, нахилявся, підскакував, тицяв списом на всі боки. Засапаний, задиханий, він демонстрував спритність людини, якій навіть м’ясо за обідом ріжуть слуги.

— Агов! — гукнув я. — Я тут, попереду!

— Відповідай, Бартімеусе! — скрикнув він знову. — Кажи мені правду! Не бреши й не викручуйся! Хто викликав тебе?!

Цього я й сподівався. Проте не міг сказати йому, що Кіті досі жива. Вона, звичайно, помиляється, та все ж таки зі мною повелася чесно. Левиця розгубилася[59].

— Хто тобі сказав, ніби мене хтось викликав?

— Я знаю це! Не заперечуй! Я викликав тебе цієї ночі, а ти не відповідав! Хто це був? З яким чарівником ти зустрічався?

— Та заспокойся вже. То була коротка зустріч. Нічого серйозного. Все це вже минулося.

— Нічого серйозного?! — він знову вдарив списом: цього разу вістря застрягло в підлозі. — Гадаєш, я в це повірю?!

— Не хвилюйся, пане ревнивцю. Не влаштовуй сцен.

— Хто це був? Чоловік чи жінка?

Я спробував його заспокоїти:

— Послухай-но! Я знаю, чого ти боїшся. Я цього не робив, Ти задоволений?

— Ні! Ти гадаєш, ніби я повірю хоч одному твоєму слову?

Це вже було занадто. Левиця вирішила вдатися до відвертого зухвальства[60]:

— Гаразд. Тоді повір, що це — не твоє діло. Я тобі нічим не зобов’язаний!

Хлопчина так розлютився, що ладен був вискочити зі свого костюма. Звичайно ж, я розумів, чого він боявся: щоб я не виказав комусь його справжнього імені.

— Слухай-но, синку, — сказав я. — Я ніколи не розповідаю одному своєму господареві про інших — якщо цього не вимагають мої власні інтереси. Отож не сподівайся, що я розповім тобі про той нічний виклик. І твого жалюгідного справжнього імені я теж нікому не виказував — з тієї-таки причини. Навіщо воно мені? Для мене воно нічого не важить. А якщо вже ти боїшся, що я відкрию комусь твої дитячі таємниці, на це є дуже простий спосіб. Відпусти мене й квит! Але ж ні — ти не можеш цього зробити. Ти просто, гадаю, не хочеш зректися свого минулого! Ось чому ти тримаєш мене напохваті — навіть такого немічного! Щоб чіплятися за того Натаніеля, яким ти був колись. Так само, як і за великого, бридкого Джона Мендрейка, яким ти став тепер.