Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Всі обіймаються. Навколо мене кімната, сповнена радісних голосів, захоплення, барв. Я роблю все можливе, аби бути присутньою; усміхаюсь, коли треба, і відповідаю, коли мене щось запитують. Видаю «о-о-о» та «а-а-а» в потрібних місцях — принаймні так здається. Батьки подарували мені новий годинник Apple. Майлз — велетенський снікерс. Моїм справжнім таємним Сантою виявився Аарон, який подарував мені квитки на концерт гурту the Lumineers у лютому. Протягом кількох митей хвилювання, коли я знову їх проживаю, мої почуття щирі.

Але потім мама встає, аби налити собі ще чаю, і я чую, як відчиняються двері кухні, лінолеумом цокотять собачі лапи, а тоді мама сумно зітхає.

— Ох. О ні. Ох, Місо, — вона гукає: — Ендрю!

Не знаю, чи має він це на меті, але очі Ендрю впиваються в мене. Гадаю, ми обоє знаємо, що зараз відбудеться, проте коли мама заходить у вітальню з розірваними залишками бридкого різдвяного светра Ендрю, на мить мені здається, що мене врятовано.

Він мені повірить.

Але в цьому й проблема. Я бачу в його очах, що він вірить усьому, що я йому розповіла, і від цього почуваюся гірше.

Ендрю встає, бере в мами светра й виходить із кімнати.

Розділ двадцять п’ятий

Католицька церква Пресвятої Марії в Парк-Сіті — надзвичайно дивовижна старовинна споруда з каменю й дерева, розташована посеред засніженого поля. Влітку її оточують високі дерева, вкриті пухнастою зеленню, проте цієї пори голе гілля прикрашене кришталевим блиском снігу.

Ми йдемо на ранкову різдвяну службу — мама, Майлз, Ліза та я — частково тому, що не втратимо багато цінного часу, який могли би провести з рештою, а ще для того, щоб уникнути метушні молодших дітей, яка розпочнеться згодом.

Хоч я й люблю нашу церкву вдома, той факт, що я навідуюся до святилища Пресвятої Марії раз чи два на рік, займає глибоко ностальгійне місце в моєму житті. Всередині — красива простота: м’яко заокруглені стелі, розп’яття зі світлого дерева, невибагливі кам’яні стіни. Гладенькі дерев’яні лави та високі вікна роблять це місце яскравим і чистим.

Тут же, на жаль, знаходиться і вівтар — та сама річ, яка демонструє, що я — жахлива католичка і, певно, потраплю прямісінько до пекла, що б там не робила щонеділі. Кам’яна арка обрамляє ідеально прилаштоване вікно, і все це разом нагадує піхву, якщо дивитися з того місця, де ми сидимо, тож ні Майлз, ні я не можемо підвести очі на вівтар, не пирснувши придушеним сміхом.

Однак сьогодні я стою проти нього цілих п’ять хвилин, перш ніж усвідомлюю, що вдивляюсь у темну глибину вагінального каналу споруди. Що зі мною не так?

Відвівши погляд, зосереджуюсь на своїх долонях, які лежать на колінах. Я перебуваю в теплій компанії мами, що сидить ліворуч, та Лізи з правого боку. Їхні руки притискаються до моїх; такий простий контакт, але такий заспокійливий. Дві мої матері: одна за народженням та вихованням, інша — її найліпша подруга. Ви б могли подумати, що сьогодні з Лізою буде складно після мого емоційного фіаско щодо обох її синів, яке відбулося за останні пару днів, але це не так.

Можливо, тому, що вона знає мене довше, ніж будь-хто, за винятком моїх батьків. Сьогодні вранці вона відвела мене вбік дорогою до машини та сказала: «Я хочу, аби ти знала: неважливо, що станеться, — я завжди, завжди поряд». Розмова тривала недовго — тільки обійми й сумна усмішка розуміння, проте це — саме те, що мені треба було почути, щоб випустити пару зі стресової парової труби. Розчарувати дорослих — криптоніт[41] для спокою моєї душі.

З-поміж усіх присутніх мама — найбільш набожна, але кожен з нас має власні стосунки з церквою. Мої загалом схилилися більше до сентиментального комфорту: я люблю слухати пісні, люблю цю спільноту, красу церковної архітектури, від якої перехоплює подих (забудьмо про піхву). Мені подобається послідовність ритуалів. Мама ніколи не вимагала, щоб ми вірили у будь-що, у що вірить вона — зрештою, тато має стійку незацікавленість в усіх релігійних речах — чи робили все, чого хоче від нас церква, і це добре, бо я виявила, що ніколи не була здатна сприймати Біблію як нехудожню літературу. Мама лише просить, аби ми приходили та слухали з повагою, а ще — старалися бути хорошими та добрими й жити щедро.

Але зараз — мої перші відвідини церкви після того, як я отримала справжній незаперечний доказ існування іншої сили, більшої за мене, яка розпоряджається цим світом. Я досі не визначила, що це за сила така, проте мушу визнати, що треба осягнути значно більше, ніж я розумію. Тепер я вірю, що всесвіт посилає випадкові акти доброти, і нам вирішувати, що з ними робити.

Мені потрібно з’ясувати, як рухатися після закінчення цього тижня та шукати щастя — з Ендрю чи на якомусь іншому життєвому шляху.

Коли священник виголошує ідилічну проповідь про Євангеліє від Луки, я заплющую очі й намагаюся розчинитись у звуках та образах. Прагну бути присутньою в цьому спокійному моменті, увібрати мамине тепло збоку та масивну форму лави за спиною. Я стараюсь, як тільки можу, подумки не просити ні про що, — чи то пробачення від Ендрю, чи про роботу, яку хотілось би виконувати щодня. Роками я не вірила у свою здатність приймати рішення й тихо дозволяла життю просто відбуватися зі мною. Те, що я перестала бути пасивною та почала слідувати власним інстинктам, і мить, коли все розсипалось на уламки — не збіг. Я знаю, що робить мене щасливою — довіра до себе. Який дар, хіба ні? Ось воно, щастя.

Тепер лишилося зрозуміти, чи існують способи повернути його.

Мама схиляється до мене й шепоче на вухо:

— З тобою все гаразд?

Моя мати ніколи не говорить під час служби — особливо під час різдвяної — хіба що є потреба заткнути нас. Але вона скоріше відріже собі руку, ніж дозволить своїм дітям страждати на самоті.

— Просто замислилась, — шепочу у відповідь. — Я хочу, аби ти мною пишалася. Щоб я сама пишалася собою.

— Я завжди тобою пишаюся, — вона накриває мою долоню своєю. — Я вірю в тебе. Єдина людина, чиїм очікуванням ти маєш відповідати, — це ти сама, — взявши мою руку, вона цілує її. — Хочу, аби ти знайшла своє щастя.

Мама сідає рівно й дивиться перед собою, а її слова вже розпалили жаринку в моєму серці. Це правда. Мені слід попрацювати над