Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

«Єдина людина, чиїм очікуванням ти маєш відповідати, — це ти сама».

Коли я подумала, що це не має значення і ніхто не запам’ятає, то нарешті почала жити по-справжньому. Звільнилася з роботи. Перестала приховувати почуття. Пішла за бажаним без страху.

Мої стопи відчувають підлогу, спина — лавку.

Всередині церкви — свіже чисте повітря, навколо мене — гомін і людський гул. Мама повторює моє бажання, і в мене з’являється ідея.

* * *

Майлз торкається плечем мого плеча, коли ми з хрускотом проїжджаємо стежкою до хижки.

— Як ти?

Це вперше ми по-справжньому говоримо від самого ранку, і я не сумніваюся, що мій сімнадцятирічний брат неймовірно стурбований тим, що в біса відбувається з його нудною холоднокровною сестрою.

— Нормально, — видихаю поволі. — Ну й тиждень видався.

— І не кажи.

Я зупиняюсь за кілька кроків від сходів, дивлячись на хижку. Змовницьки мені кивнувши, мама проводжає Лізу всередину, збивши сніг із чобіт, і зникає в теплому приміщенні. Навіть попри знання, що частина мого рятувального плану дня здійснена, переляк проймає мене від голови до ніг. Сьогодні — останній день нашої відпустки.

Майлз волочить свої блискучі туфлі мокрою стежкою до будинку. Мама не зрадіє сльоті й солі, що вбирається в холоші його найкращих церковних штанів, але я теж іще не готова заходити. Якщо мій брат хоче потинятись без діла, хай буде так.

— Тео жалкує, що перестав говорити з тобою останніми днями, — говорить він.

Ох.

Його слова привертають мою увагу. Майлз уже вищий за тата. Так легко сприймати його за вічну дитину, але за якихось кілька місяців він поїде з дому в коледж. Почне навчатися й буде в цілковитому порядку.

Я мружусь проти сонця, що відбивається від вкритого снігом подвір’я.

— Тео це сказав?

Він киває.

— Минулого вечора. Зненацька. Що там у вас відбувається?

— Це стосується тільки мене й Тео.

Брат дивиться повз мене, потім опускає погляд на свої ноги.

— Що ще тебе тривожить, любчику? — цікавлюсь я.

— Правда, що Рікі з Лізою продають хижку?

Я обдумую це питання, не певна, як багато можу розповісти, перш ніж вони самі нам розкажуть.

— Гадаю, так. Принаймні такі ходять чутки. Від кого ти почув?

— Тато сказав щось таке, — Майлз підіймає очі на хижку, насупившись. — Фігово. От би мама з татом її викупили.

У моїх думках виникає тріщина, скриня зі скарбами поволі відчиняється. Я чмокаю брата в щоку й біжу сходами, переслідуючи другу чудову ідею за цей ранок.

* * *

— Беніто Муссоліні, — виголошую, з’явившись на порозі блаженно мовчазної вітальні. — Так і думала, що ти тут.

Різдвяна ялинка сяє в кутку, ніби на показі ювелірних прикрас, поряд тріскотить і клацає камін. Чую, як нагорі гасають двійнята, мабуть, і досі в піжамах, але вже наїлися солодощів, які знайшли в панчохах.

— Що ж, — Бенні відриває погляд від книжки й кладе великий палець туди, те зупинився. — Оце неочікувано бадьоре вітання.

— Я в неочікувано бадьорому настрої. Зрештою, сьогодні Різдво, — показую на коридор. — Поговорімо?

Він встає та йде за мною, ми простуємо нагору, в його кімнату на горищі. На шляху я ніде не помічаю Тео, а Ендрю, напевно, сидить у плавучому будинку з гітарою та жалем. Це й на краще: не можу говорити про таке, якщо він поряд.

Нагорі холодно порівняно з тріскучим теплом вітальні, тож Бенні стягує плед із ліжка, щоб я накинула на плечі, а собі бере зелений кашеміровий светр. Бенні зараз на піку — має достатньо грошей, аби купляти речі з кашеміру, але використовує їх, щоб придбати светр, який має точнісінько такий вигляд, як і той, який він завжди носив.

Сівши на розхитаний стілець біля вікна, він запрошує мене зайняти надійніше місце — на дерев’яному табуреті — й відкидає волосся з обличчя.

— Як ти, недотепо?

— Згідно з великим задумом, я — чудово. Безробітна, але здорова, в прекрасному оточенні, якщо можна так сказати, — замовкаю, спостерігаючи, як пташка сідає на гілку за маленьким горішнім вікном. — Зате в царині романтичного кохання я… як би сказати… доволі фігово.

Він сміється попри темну правду моїх слів.

— Тобі хоч добре було, поки це тривало?

— Ти про мить мого романтичного життя з Ендрю Поллі Голлісом? Так, Бенні, це було справжнє блаженство.

Кутики усміхнених губ Бенні опускаються, і, перш ніж я це усвідомлюю, він повністю насуплюється. Роками цей чоловік слухав, як я безнадійно марніла за Ендрю. Влітку перед дев’ятим класом Бенні помітив, як я писала наші імена на чеку з гірського курорту Парк-Сіті. Я так зніяковіла, що намагалася спалити свідчення однією з ароматичних свічок Лізи. Зрештою, підпалила подушку. Бенні просидів зі мною чотири години на онлайн-занятті з протипожежної безпеки, яке змусили мене відвідати батьки, тож я не була на самоті весь день.

Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, Бенні перший прибіг у кімнату, щойно я набила собі лоба: мала розвантажити посудомийку, а натомість спостерігала, як Ендрю бриньчав на гітарі за кухонним столом. Я встала, не роззирнувшись, і стукнулась головою об відкриті дверцята шафи. Існує ціла сотня таких історій, і Бенні став свідком практично кожної з них.

— Мені тебе шкода, — говорить він тепер.

— Мені теж, — кажу я, ковтаючи непідробний сум, — але, гадаю, з цього можна винести хороший урок: неможливо стерти помилку. Можна тільки з’ясувати, як її виправити.

— То он чому ми тут?

— Взагалі, — затискаю долоні колінами, — так. Але я тут не для того, щоб роздумувати над проблемою з Ендрю.

Чолом Бенні пробігає борозна, і він тягнеться до сумки по люльку.

— У чому річ?

— У забігайлівці ти сказав щось про Spotify.

Він киває, клацаючи запальничкою. Від іскри в мене в очах пливуть кольорові кола, які повільно зникають. Бенні глибоко вдихає та видихає вбік, щоб дим не курився між нами, а потім сідає на місце.

— Хіба я про таке казав?

— Може, це й не моє діло, але мене здивувало, що ти можеш заплатити сотню баксів за мою каву, бо не маєш менших купюр.

— Ага, — киває він, прикипівши увагою до чогось за моїм плечем. — Оце так новина. Нічогенька.

— А коли… — починаю я, а потім незграбно пробую ще раз. — Я хотіла сказати, ми й гадки не мали….

— Ну, якщо говорити чесно, я не таївся; зазвичай ми не плямуємо відпустку балачками про копійки, — говорить він, вишкірившись. — Але скажу правду: я зовсім нещодавно продав шмат своїх