Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я знічено посмикала себе за волосся.

— Це місце нагадує мені Керамзін, — зізналася.

— Трошки. Але тут значно манірніше. Який сенс у тих крихітних фруктах?

— Їх вигадали для людей із крихітними рученятами. Вони так краще почуваються.

Він розреготався. Щиро. Я запхала руку до кишені й витягла звідти чорну оксамитову ташечку.

— У мене для тебе дещо є, — повідомила.

— Що це?

Я простягла стиснутий кулак.

— Вгадай, — запропонувала. Ми гралися в цю гру в дитинстві.

— Вочевидь, це светр.

Я похитала головою.

— Цирковий поні?

— Нє-а.

Мал витягнув руку, взяв мою долоню, повернув її й ніжно розтулив пальці.

Я чекала його реакції.

Коли він узяв з моєї руки золотаве сонце, кутик хлопцевого рота смикнувся вгору. Від шерехуватого доторку його пальців до моєї долоні шкірою в мене побігли мурашки.

— Для капітана твоєї особистої варти? — поцікавився Мал.

Я нервово відкашлялася.

— Я… я не хочу, щоб ви носили форму. Я не хочу, аби у вас було хоч щось спільне з Дарклінґовими опричниками.

Ми довгу мить стояли мовчки, поки Мал розглядав сонечко. Зрештою хлопець простягнув його мені. Серце у мене увірвалося, та я щосили приховувала, що засмутилася.

— Причепиш його мені? — запитав Мал.

Я з полегшенням зітхнула. Затиснула шпильку між пальцями і притиснула її до зморщок на лівому боці його сорочки. Застібнути її мені вдалося не одразу. Коли я нарешті впоралася і позад­кувала на крок, Мал узяв мене за руку і притиснув її до золотого сонця, до свого серця.

— Це все? — запитав він.

Ми стояли так близько і були геть самі в теплій темряві садка. Уперше за кілька тижнів нам випала нагода побути наодинці.

— Все? — повторила я. Пролунало це слово трохи голосніше за шепіт.

— Здається, мені обіцяли шлейф і модний капелюх.

— Я дозволю тобі обрати їх самостійно, — відповіла я.

— Ти фліртуєш?

— Я торгуюся.

— Гаразд, — озвався хлопець, — а зараз я отримаю свій перший платіж.

Слова його були безтурботними, та коли наші вуста зустрілися, в поцілунку не було нічого грайливого. У Мала був смак розпеченої днини і щойно дозрілих у герцоговому садку грушок. У грубому натиску його рота я відчула жагу, досі невідомі нотки потреби, від якої мене мов струмом пробило.

Я звелася навшпиньки та обійняла хлопця за шию, відчуваючи, як тану в ньому цілим тілом. Мал був по-військовому натренований, і я відчувала наполегливі лещата його рук, вагу пальців, коли його рука лягла мені на талію, притискаючи щільніше, наче він не міг обійняти мене достатньо міцно.

У мене запаморочилося в голові. Думки вповільнились і перетворилися на сироп, однак я почула чиїсь кроки. Наступної миті, виконуючи обхід, на стежці з’явилася Тамара.

— У нас гості, — повідомила вона.

Мал відсахнувся від мене і плавним рухом зняв із плеча гвинтівку.

— Це хто?

— Біля воріт група людей вимагає впустити їх. Вони хочуть побачити Заклинательку Сонця.

— Прочани? — перепитала я, намагаючись змусити свій запаморочений поцілунком мозок функціонувати як слід.

Тамара похитала головою:

— Вони називають себе гришами.

— Гриші тут?

Мал поклав долоню мені на руку.

— Аліно, зачекай усередині, доки ми принаймні перевіримо, що це таке.

Я завагалася. Якась частина мене обурилася, почувши пораду втекти й заховати голову в пісок, однак поводитися необачно теж не хотілося. Десь біля воріт пролунав крик.

— Ні, — сказала я, висмикуючи руку. — Якщо це справді гриші, я можу вам знадобитися.

Схоже, ці слова не потішили ні Мала, ні Тамару, але вони вишикувалися обабіч мене, і ми поспіхом рушили вперед гравійною доріжкою.

Біля залізних воріт дачі юрмився народ. Помітити Толю було легко — він височів над натовпом. Перед людьми, оточений солдатами з гвинтівками напоготові та озброєними графовими служниками, стояв Ніколаї. З іншого боку ґраток була невелика групка людей, але роздивитися когось краще мені не вдавалося. Хтось розлючено закалатав ворітьми, і я почула збуджений галас.

— Пустіть мене туди, — вирішила я.

Тамара стурбовано глипнула на Мала. Я задерла підборіддя:

— Негайно. Я мушу побачити, що там відбувається, перш ніж усе це вийде з-під контролю.

Тамара подала братові знак, і велетень наблизився до нас та взявся з легкістю прокладати шлях у натовпі.

Я завжди була невисокою. Опинившись між Малом і близнюками, в оточені неспокійних солдатів, що напирали на нас зусібіч, я раптом забула, як дихати. Зазираючи поміж тілами і спинами туди, де біля воріт із кимось сперечався Ніколаї, я опанувала паніку.