Читати книгу - "Гора між нами"

— Ти це про що зараз?

— Про дитячу, — просто сказала ти.

Слова лунали та відбивалися від стін кабінету. Дииии-тяаааа-чуууууууу. Це як кімната Пітера Пена, чи що?

— Бене! — Ти поплескала мене по плечу. — Ти взагалі мене слухав?

На моєму обличчі був, мабуть, страшенно дурний вираз, адже ти, сковзнувши рукою мені під сорочку, притисла долоню до живота.

— Про дитячу.

Якщо тієї ночі, під час шторму, ти розігнала хвилі, підняла мене з води і сповнила легені повітрям, то тоді в моєму кабінеті, коли під твоєю долонею у мене в животі зашурхотіли метелики, ти позбавила мене здатності дихати.

Розділ тридцятий

Ми не стали ризикувати зайвий раз і вирішили обійти озеро. Я був переконаний, що воно не більш як метр у глибину, але оскільки перевірити це неможливо, то краще триматися берега. Берег був досить рівний, і йти було легко. Так легко, як не було ще ніколи в цих горах. Здавалося, що мене от-от зупинять за перевищення швидкості. Прошкувати до іншого берега ми мали десь півтора кілометра і подолали їх трохи більше ніж за півгодини. Тут берег брав злегка вгору, і я потяг Ешлі крізь невеличкі дерева, що росли вздовж берега. Ми знову спинилися, щоби ще раз роздивитися.

Попереду метрів на дванадцять угору височіла конструкція у формі літери А. Передній фасад будівлі був повністю скляний. На даху бракувало кількох черепичок, але загалом будинок був у чудовому стані. Сам фасад, пофарбований у жовте, дивився на озеро. Оскільки вітер тут дув зазвичай ззаду, то фасад був засипаний снігом лише до середини. За кілька хвилин я відкопав вхідні двері та зробив щось на кшталт рампи для саней. На масивних дверях висів молоток, і я вже хотів постукати, коли Ешлі запропонувала:

— Ти спершу штовхни — може, відчинено?

Двері легко піддалися під моєю рукою.

Уся трикутна конструкція зі скрученої сосни утворювала одну величезну кімнату. Тут, мабуть, і баскетбольний майданчик помістився б. Підлогу зроблено з бетону. Дах по боках спускався аж до землі, тому вікна були лише спереду й позаду. Праворуч був камін, у якому вільно могли б спати двоє людей. Перед ним стояла масивна чавунна решітка. У кутку лежали дрова — купа заввишки метри три. Ми двоє могли б усю зиму ними топити. На мій погляд, їх було шість або сім вантажівок, не менше.

Посеред кімнати хтось звалив на купу два десятки подертих лавок та кілька сріблястих каное, які, либонь, чекали тут на весну. Ліворуч розміщувалася кухонна зона, а в дальньому кінці були сходи, що зникали десь нагорі. Я піднявся. На другому поверсі місця було приблизно вдвічі менше. Поверх розташовувався здебільшого над каміном. Дерев’яна підлога трималася тут на величезних тросах, прикріплених до сволоків даху. Вочевидь, це була спальня, бо я нарахував п’ятдесят-шістдесят двоповерхових ліжок, помережених візерунками та малюнками, а також повідомленнями про те, хто кого любить. Посеред кімнати насмітила білка — покинула залишки шишки. Ще хтось погриз шматок пінопласту й теж не прибрав за собою. На підвіконні утворився цілий цвинтар мух, бджіл та інших комах. Електрики тут не було, як не було й вимикачів на стінах. І геть усе вкривав грубезний шар пилу.

Наполеон вискочив зі спальника Ешлі й утяв чотири кола по кімнаті, супроводжуючи свій рух дзявкотом. Потім повернувся до мене та залив слиною усю мою ногу.

Я затягнув сани в кімнату, а потім поближче до каміна, де заходився розпалювати вогонь. Шукаючи щось маленьке, що можна б використати для цього, я знайшов коробку з-під осмолу[42] та розсміявся. Розклавши невеличкий вігвам — маленькі тріски внизу разом зі шматками картону зі старої коробки, більші нагорі, — я витяг свій лук та почав крутити.

— Гм… Бене! — почувся голос Ешлі.

— Що там таке? — Якраз з’явився перший дим, і я не хотів відволікатися.

— Ось що! — вона тицьнула пальцем у поличку над каміном, де стояла пляшка рідини для розпалу. Майже повна. А поруч із нею — коробка сірників. Я швидко облив рідиною свій вігвам, чиркнув сірником і кинув його на змоклий папір.

Коли я почав працювати в лікарні та отримувати зарплатню лікаря, я чомусь став більше часу проводити у дýші. Навіть голитися почав у душі. Звісно, це вже розкіш, але мені страшенно подобається дихати гарячою парою, стояти під струменями гарячої води — загалом розслаблятися. Власне, саме так я і почувався, дивлячись на велике тріскуче вогнище.

Я вщент промок. Кожен клаптик мого одягу був мокрий та холодний. Руки в мене потріскалися, бо ті джинсові обмотки вже давно нікуди не годились. Я сів до вогню, простяг руки та почав розмотувати ганчірки. Ешлі мовчала, і я теж. Звільнивши руки, я зняв мокру куртку і светр, сів поруч із Ешлі та міцно її обійняв.

Ми зрештою можемо перепочити. Можемо дати одкоша тій безнадії, що висотувала з нас життя.

Тільки-но будівля прогрілася, я знов пішов нагору та оглянув ліжка. Усі були порожні, крім одного. На ньому лежав подвійний поролоновий матрац, який хтось трохи погриз із країв. Я збив з нього пилюку — курява знялась у повітря густою хмарою, — та потяг униз, де розклав перед каміном. Наполеон миттю застрибнув на нього якомога ближче до вогню та скрутився калачиком. За кілька хвилин, поки мене не було, тут стало дійсно тепло.

Спочатку я дістав з рюкзака свій спальний мішок та розгорнув його на матраці, а потім обережно допоміг Ешлі перелізти з її спальника в мій. Вона вже зовсім не мала сили. Я підклав їй під голову свій наплічник, зняв з ноги шину та роздягнув. Одежину поклав поруч зі своєю курткою на лаві. Влаштувавши Ешлі, я почав роздягатись і сам. Із сухого у мене лишилися спортивні труси, що їх Рейчел подарувала мені багато років тому. Це був скоріше жарт, аніж справжній подарунок, але виявилося, що вони дуже зручні.

У цьому одязі я й пішов оглядати кухню.

Тут були дві великі дров’яні грубки, з яких виходив великий чорний комин та