Читати книгу - "Драконяча пропозиція, або Лапу і хвіст тобі у подарунок, Ліра Куміра"

Заснути мені так і не вдалося, я пролежала до приходу батьків та лікарів. Результати всіх обстежень давали привід для радості, і мама з полегшенням зітхнула, а я посміхалася на всі тридцять два. Отже, лише реабілітація, тиждень уколів — і я буду наче огірочок. Не в тому сенсі, що зелена і в горбиках, звісно, аде я віддавала перевагу природньому кольору обличчя.

До того ж у мене був прогрес — я вже худо-бідно могла керувати своїми руками, вони слухались мене все краще, тож я була щасливою. Це дозволяло мені дивитися фільми, читати книги і взагалі насолоджуватися життям.

Одразу після огляду і коротенької бесіди з родичами, які швидко побігли на роботу, до мене приходили Міар та Ліам. Ми трохи посиділи, в основному в тиші, адже розпочати розмову ніхто з нас не поспішав.

І лише коли вони пішли, я нарешті змогла зітхнути з полегшенням. Щось із цими братами не так. Не знаю що, але моя інтуїція кричала: — «Увага! Небезпека!», а вона в мене рідко помиляється. І взагалі, поряд із ними я почувалася досить дивно. Одне тільки скажу: щоразу, коли Ліам оступався, мені інтуїтивно хотілося його підтримати. І це дивувало найбільше. Наче я до нього нічого й не відчувала, але водночас мні доводилося боротися з бажанням постійно його торкатися. Може, це і є кохання?

Я вирішила відкласти самокопання на потім і полежати з книжечкою. Все ж таки читання заспокоювало і упорядковувало думки, а мені це ой як не завадить. Але не встигла я взятися за планшет, як у двері палати постукали і переді мною постав Міар власною персоною.

І що йому ще від мене треба?

— Ніка, можна? — Так ти, власне, вже й зайшов, чого питаєш? Але відповідати треба, тож я швидко кивнула, намагаючись трохи піднятися.

— Проходь, — вирішила все ж уточнити свою відповідь.

— Я не надовго, у мене робота, — сказав хлопець, і я знизала плечима. Я б і не засмутилася, якби ти одразу пішов. Цей брат викликав у мене якусь відчуженість, і поруч з ним мені було некомфортно.

— Про що ти хотів поговорити?

— Про вас із братом, адже з твого боку відчувається якийсь холод. Скажи мені чесно, у тебе зовсім немає почуттів до Ліама?

Ого-го! Ось такого повороту я не очікувала. І що тут скажеш? Хлопець ризикував життям заради мене, а я його відштовхну:

— «Ти знаєш, щось ти мені не подобаєшся, тож вибач». - От дідько, і що ж йому відповісти?

Може, сказати правду?

— Міар, я відповім, тільки обіцяй, що це залишиться між нами? — Ех, була не була, довірюся старшому брату.

— Обіцяю, — він провів пальцем у повітрі, ніби малюючи йкийсь знак, можливо, музичний. Ладно, у кожного свої дивності.

— Так от. Розумієш, я зовсім не пам’ятаю ні тебе, ні твого брата. Для мене Ліам — абсолютно чужа людина. Боже, вибач мене, будь ласка, але краще я скажу правду.

— Як не пам’ятаєш? Зовсім? — я кивнула. — А Кощеїкуса, Ягульку?

Міар ошелешено дивився на мене, я ж хотіла покрутити пальцем біля скроні. Кого?

— Ем... Казкових персонажів? Ну я своє дитинство пам’ятаю, казки там читали. Ні, з пам’яттю в мене все гаразд, та й подругу свою я не забула, і її нового хлопця Андрія, — Маша! Як же я могла забути їй зателефонувати? От що я за подруга?

— Кхм… Добре. А поїздку до бабусі? Ти її пам’ятаєш?

— Так, звісно, пам’ятаю, - але до чого він? - Бабуся зламала руку, і я місяць провела у неї.

— А нас з Ліамом виходить не пам’ятаєш? Катання на човні? — я заперечливо похитала головою. — Ліпка вареників, сирники?

— Ні, ні і ще раз ні! Та не пам’ятаю я вас! — Ой, здається, я це викрикнула, тому що Міар дивно на мене подивився. — Міар, вибач, але я не знаю хто ви такі. Не розумію чому так. Перебування у бабусі пам’ятаю, дідуся Степана пам’ятаю, Кирила... Ай! — різкий біль пронизав мою голову, стискаючи її, наче в лещатах. Хлопець підбіг до мене, занепокоєно схилившись.

— Ніка, що таке? Боляче? - Я кивнула, адже біль був нестерпний. — Почекай, я покличу лікаря, — хлопець побіг, а я відкинулася на подушки. Здається, біль відпускав, приаймні він почав вщухати, повертаючи мені можливість мислити.

А через хвилину повернувся Міар, а за ним у палату вбігли Яків Степанович та Міла. Мене оглянули, дали таблетку знеболювального і сказали покликати, якщо біль повториться. Але я сподівалася, що цього не станеться. Закрила очі, бо не хотіла нікого бачити, особливо брата Ліама, який і був тим чинником, що призвів до такого мого стану.

Думаю, він натяк зрозумів.

— Що ж, Ніка. Я піду. Одужуй, а ми пізніше ще поговоримо. І... я збережу тою розповідь у таємниці, але думаю, тобі краще поділитися цим з лікарем. Схоже, все не так райдужно, як усі думають.

— Дякую. Я подумаю над цим.

— Бувай, Ніко, і бережи себе. — Ага-ага, і тобі всього доброго, шуруй вже швидше звідси, не хочу тебе бачити.

Хлопець пішов, а я залишилась з полегшеним головним болем і дивними думками всередині.

Вони були в селі. Саме там ми і познайомились? А що потім? Чому я пам’ятала все до дрібниць, ніби це було вчора, а їх зовсім ні? Куча питань, відповідей на які у мене не знаходилось.