Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

Провінція була аграрною і менш економічно розвиненою, ніж більшість володінь Габсбургів. Після поділів Речі Посполитої імператор Йосиф II відсторонив традиційну польську еліту від управління і залучив імперських чиновників (дуже часто онімечених чехів із Богемії) до створення нової адміністративної системи; він також намагався підняти освітній та культурний рівень населення і захистити селян від зловживань їхніх господарів. Прибравши польську еліту від влади, Йосиф спочатку ігнорував євреїв, дозволивши їм зберегти автономію в обмін на сплату так званого податку терпимості. Потім 1789 року він видав едикт про віротерпимість, що став важливим кроком на шляху урівнення австрійського єврейства в правах з рештою підданих, але разом із тим він розпустив традиційні єврейські інститути, заборонив використання ідишу та івриту в офіційних документах і запровадив військову службу для євреїв. Коли в березні 1848 року до Львова прийшла революція, багато євреїв були раді об’єднати сили з польською опозицією. Однак, коли австрійська армія за допомогою російських військ розгромила угорську революцію, надії поляків на відновлення державності та євреїв на рівність також були зруйновані.

Галичанами, які найбільше отримали від революції, стали українці — можливо, найбільш лояльні до імперії та найменш активні учасники подій. Вони не мали бажання приєднуватися до польського руху, оскільки в польських відозвах спочатку не було жодної згадки про українське населення регіону або його потреби. У квітні 1848 року лідери української громади, усі представники греко-католицького духівництва, видали власну відозву до імператора, заявивши про свою лояльність та попросивши захисту від польського панування і прав для русинської мови. З благословення та за підтримки австрійського губернатора Галичини графа Франца Стадіона греко-католицькі священнослужителі створили Головну Руську раду. Начальник поліції Львова Леопольд фон Захер-Мазох (батько майбутнього письменника) схвалив заснування першої української газети «Зоря Галицька». Стадіон розглядав русинську мобілізацію як «засіб паралізувати польський вплив і здобути підтримку для австрійської влади в Галичині».

Під керівництвом духівництва Головна Руська рада виявилася ефективною противагою Польській національній раді, яка очолила польську національну революцію. Вона відрізнялася своїми вимогами від польської ради майже в кожному важливому питанні. Якщо поляки були радикальними, то українці були консервативними. Щодо майбутнього Галичини, то в той час як поляки хотіли автономії для всієї провінції, українці прагнули її поділу, з відновленням колишньої, меншої Галичини, де українці становили б 70-відсоткову більшість. Петицію про поділ провінції підписали 200 тисяч осіб. Та він не відбувся: Галичина залишилася цілою. Але українці вийшли з революції з власною політичною організацією та газетою, мобілізовані, як ніколи раніше.

Безперечно, найбільш революційною подією було скасування кріпацтва та початок активної участі селян у виборчій політиці. Обидві події сталися у відповідь на вимоги польських революціонерів, але були ініційовані австрійською владою і виграли від них українці, які становили більшість селянства в провінції. У Галичині 16 з 25 українців, обраних до австрійського парламенту, були селянами; на Буковині до селян належали всі 5 обраних українців. Вибори українських депутатів до парламенту мали великий вплив на громаду, оскільки вводили габсбурзьких українців до світу виборчої політики й навчали їх самоорганізації не для повстання (селянські повстання також мали місце), а для політичної діяльності.

Придушення революції призвело до зникнення Головної Руської ради — уряд заборонив її 1851 року, — але не українського національного руху, народженого в подіях 1848 року. Протягом 1850-х і переважної частини 1860-х років ним керували люди з того ж церковного середовища. Вони стали відомі як «святоюрці», за іменем головного греко-католицького собору у Львові. Їхня етнонаціональна орієнтація дала їм друге найменування — старорусини. Лояльні до імперії та консервативні у своїх політичних і соціальних поглядах, греко-католицькі єпископи та священнослужителі, які очолювали русинський рух, вважали себе та свій народ представниками окремої русинської нації. Їхніми головними ворогами були поляки, основним союзником — Відень, у той час як їхні російські побратими — українці або малоросіяни — залишалися на периферії їхнього думання.

Хоча революція 1848 року сприяла формуванню нової української нації, вона залишила відкритим питання про те, що це за нація. Варіант «русини», представлений лідерами Головної Руської ради, включав низку альтернатив, найкраще представлених вибором самосвідомостей, зробленим «Руською трійцею» — гуртком поетів та письменників-романтиків, які з’явилися на літературній сцені в 1830-ті роки. Три провідних члени гуртка: Яків Головацький, Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич — були студентами греко-католицької духовної семінарії у Львові. Як і національні будителі по всій Європі, вони збирали фольклор та захоплювалися історією. Їх надихала культурна діяльність інших слов’ян імперії Габсбургів, а їхні ідеї брали свій початок у роботах українських будителів Наддніпрянщини, таких як «Енеїда» Івана Котляревського, збірки українських народних пісень, опубліковані в Російській імперії, та твори харківських романтиків. 1836 року вони видали в Буді свій перший і останній альманах — «Русалка Дністровая».

На час публікації цього видання усі три лідери гуртка вважали габсбурзьких українців частиною більшої української нації. З часом їхні переконання похитнулися і вони стали піддавати їх сумніву. Лише один із трьох, Маркіян Шашкевич, вшановується нині як засновник української літератури в Галичині. Він помер 1843 року, задовго до революції 1848 року та спричинених нею політичних та інтелектуальних потрясінь. Його колега Іван Вагилевич приєднався до пропольського «Руського собору» 1848 року, і лідери українського руху стали вважати його зрадником. У 1850-ті роки третій член трійці, Яків Головацький, став лідером галицьких москвофілів, які розглядали галицьких українців як частину більшої російської нації. Таким чином, якщо використовувати пізніші історіографічні терміни, члени трійці стали прихильниками української (Шашкевич), пропольської (Вагилевич) та москвофільської (Головацький) течій українського руху в Галичині.

Вибір орієнтації був тісно пов’язаний з вибором алфавіту для написання українських текстів. В «абеткових війнах», що струснули українське суспільство в 1830-ті й потім у 1850-ті роки, змагалися три варіанти: традиційна кирилиця, що використовувалася в церковнослов’янських текстах; цивільна кирилиця, майже така сама, як у Російській імперії; і, нарешті, латинський алфавіт. Австрійська влада та польські еліти віддавали перевагу останньому варіанту, оскільки він робив українську літературу, яка ще тільки з’являлася, ближчою до імперського стандарту та сприйнятливішою до культурної полонізації. Та коли 1859 року уряд спробував запровадити латиницю для українських текстів, усі русини-українці одностайно виступили проти. Невдовзі стало зрозуміло, що нова нація, яка формується в Галичині, не буде використовувати ніякої іншої писемності, окрім кирилиці. Питання про те, буде ця нація окремою спільнотою або частиною більшого російського чи українського народу, залишалося відкритим.

Галицька «абеткова війна» 1859 року гучно відлунювала по інший бік імперського кордону. Того року російська влада заборонила видання або ввезення з-за