Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Через декілька куплетів я нарешті перевела подих і знову змогла повернутися до своїх звичних інстинктивних ранкових думок — я не хочу тут бути — як почула Сваміджі, що реготав у мене в голові: дуже дивно — бо поводишся так, ніби прагнеш бути тут понад усе на світі.

І я відповіла йому: ок, ти виграв.

Я сиділа там, співала, стікала кров’ю і думала, що, напевно, прийшла пора змінити свої стосунки з цією особливою духовною практикою. Гуруджіта — це гімн чистої любові, але щось не давало мені висловлювати цю любов щиро. Тому поки я співала куплет за куплетом, то дійшла висновку, що мені потрібно знайти щось або когось, кому б я могла присвятити цей гімн. А це допоможе віднайти джерело чистої любові в собі. На двадцятій строфі я його знайшла — Нік.

Нік, мій племінник, восьмирічний хлопчик, дрібний як на свій вік, але страшенно розумний, небезпечно проникливий, чутливий і складний. Щойно він народився, посеред усіх цих крикливих немовлят у пологовому будинку, єдиний не плакав, а оглядав все довкола дорослими, розумними, стурбованими оченятками, і здавалося, він добре знає, що проходив через ці поневіряння безліч разів і ще не вирішив, чи радіти йому з того, чи ні. Для цієї дитини життя завжди буде непросте, це дитина, яка бачить, чує і проживає все дуже глибоко, дитина, яка реагує так емоційно, що іноді ми здаємось. Я люблю цього хлопчика глибоко, і моя любов — його захист. Тож я вирахувала — розв’язала математичний приклад і визначила, котра зараз година у Пенсільванії — зараз він саме вкладається спатки. І я співала Гуруджіту своєму племіннику Ніку, щоб допомогти йому заснути. Іноді у нього проблеми зі сном, бо він ніяк не може заспокоїти свій розум. Кожне священне слово гімну я присвятила Нікові. Я наповнила цю пісню всім тим, чого б хотіла навчити його у житті. Я хотіла запевнити його кожним рядком, що світ часом може бути жорстокий і несправедливий, але нічого страшного, бо коло нього ті, хто його дуже любить. Він оточений душами, які готові прийти йому на допомогу. І не тільки це — він сам володіє мудрістю і терпінням. Вони сховані глибоко всередині його єства і проявляться згодом, щоб допомогти гідно пройти всі випробування. Він є даром Божим для всіх нас. Я розповідала йому все це за допомогою старого санскритського тексту і згодом відчула, як по моєму обличчю течуть прохолодні сльози. Не встигла я їх утерти, як Гуруджіта закінчилась. Півтори години промайнуло як десять хвилин. Я зрозуміла, що відбулося — Нік допоміг мені здолати цей шлях. Маленька душенька, якій хотіла допомогти я, насправді допомогла мені.

Я підійшла до вівтаря і низько вклонилася, сповнена вдячності Богові, революційній силі любові, своїй гуру і племіннику — осягаючи на молекулярному (не інтелектуальному) рівні, що не існує жодної відмінності між цими словами, ідеями, людьми. Потім я не пішла на сніданок, а прослизнула у медитаційну кімнату, просиділа там дві години, вся бринячи тишею.

Не варто навіть згадувати, що тепер я ніколи не пропускала Гуруджіти. Вона стала найсвятішою моєю практикою в ашрамі. Звісно, Річард із Техасу довго потішався над моїм стрибком із вікна гуртожитку і щоразу після вечері на прощання не забував підколоти: «До зустрічі завтра на Джіті, Бакаліє. І ще одне, спробуй таки цього разу скористатись сходами, ок?» І звісно, я подзвонила сестрі наступного тижня, а вона мені сказала, що з якихось невідомих причин Нік почав добре і без жодних проблем засинати. І я вже навіть не здивувалась, коли декілька днів потому прочитала у бібліотеці історію одного індійського святого Шрі Рамакрашни. До нього прийшла жінка у пошуках правди і зізналася, що вона не надто хороша учениця і недостатньо любить Бога. На що святий відповів їй — хіба тобі нема кого любити? Жінка визнала, що обожнює свого малого племінника більше за все на світі. На що святий відповів: «Ось воно. Це твій Крішна, твій улюблений. У своєму служінні племіннику ти служиш Богові».

Але суть не в тому. По-справжньому чарівна подія сталася того ж дня, коли я вистрибнула з вікна. Пообіді я зустріла Делію, мою сусідку по кімнаті, і розповіла їй про те, як вона замкнула мене в нашій кімнаті. Делія була просто ошелешена і сказала:

— Гадки не маю, чому я це зробила! Згадувала тебе весь ранок, а вночі ти мені наснилася. Це був дуже яскравий живий сон. І я думала про тебе весь день.

— Розкажи докладніше, — попросила я.

— Мені снилося, що ти у вогні, — сказала Делія, — і твоє ліжко теж у вогні. Я кинулася тебе рятувати, але поки добігла, від тебе залишився лише білий попіл.

55

Тоді я і вирішила, що мені слід залишитися в ашрамі. Це було не зовсім те, що я планувала на початку. Мій початковий план був пожити тут шість тижнів, отримати трішки трансцендентного досвіду, а потім поїхати мандрувати Індією… у пошуках Бога. У мене були карти і путівники, хороше взуття і все, що треба! У мене був перелік храмів, мечетей і святих людей, яких я мала відвідати. Це ж Індія! Тут так багато всього цікавого треба побачити і відчути.

Мені треба пройти багато миль, побувати в багатьох храмах, проїхатися на слонах і верблюдах. Я не переживу, якщо не побачу річки Ґанґ, великої пустелі Раджастан, дурнуватих кіношних кварталів Мумбая, Гімалаїв, старих чайних плантацій, калькуттських рикш, які женуться наввипередки, наче колісниці Бен-Гура. А ще у березні я запланувала зустріч із Далай-ламою у його резиденції в Дгарамсалі. Я сподівалася, що хоч він розкаже мені про Бога все. А застрягнути на одному місці, у маленькому ашрамі, у манюсінькому, Богом забутому селищі десь посеред великого Нічого — ні, це не мій план.

З іншого боку, вчителі дзену стверджують, що не можна побачити свого відображення у плинній воді, а лише в тихій. Тож мій внутрішній голос підказував, що з духовного погляду буде дуже необачно тікати зараз, коли стільки чудес уже сталося зі мною тут, у цьому тихому місці, де кожна хвилина дня організована так, щоб сприяти твоєму самопізнанню і духовній практиці. Чи справді мені конче необхідно зараз застрибувати у безліч поїздів, підхоплювати кишкові інфекції і тусуватися з рештою туристів? Чи не можна це зробити трохи згодом? Чи не можна зустрітися з Далай-ламою іншого разу? А якщо він помре, Боже збав, звісно, хіба вони відразу не знайдуть іншого? Хіба мій паспорт уже не скидається на циркача з татуюваннями по всьому тілу? Чи ще більше мандрів наблизять мене до Бога?

Я не знала, що робити. Весь день думала й гадала. Але, як завжди, останнє