Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

— Анко!

Зразу ж на порозі з’явилася ставна красива жінка у темному одязі. Побачивши її, Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Адіке. Тепер немає ніякого сумніву, що Адіке і є дочка воєводи Златка.

— Я не могла дочекатися ранку: хотіла бачити вас, — сказала жінка, простягаючи замість привітання Арсенові руку. — Ви найбажаніший наш гість, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподівалася. Прошу, сідайте, дорогий друже!

— Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справді ваша донька…

— Ви впевнені, що вона так схожа на мене?

— Безперечно. Ті ж очі — такі темно–сині, що здаються чорними, ніс, рот, навіть голос — усе ваше, пані Анко… Поки я не бачив вас, у серці в мене інколи зринав сумнів… Тепер він зник, і я радію разом з вами.

— Радіти рано… Златки нема, і ми не знаємо, що з нею.

— Гадаю, вона жива. І до того часу, поки Сафар–бей не знає, чия вона дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякім разі. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити її!

Воєвода переглянувся з дружиною.

— Ми всю ніч думали про це, — сказав він. — Я вже послав вірних людей у Сливен — завтра чи післязавтра ми матимемо докладні вісті про Златку, якщо вона там. Ми вдячні тобі, друже, за щиру готовність допомогти нам у визволенні нашої дочки, але, думаю, ми не повинні вимагати від тебе участі в цій справі. У тебе своя дорога.

— Так, у мене своя дорога… Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам Господь Бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар–беєм!

Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити, і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.

Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.

— Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.

— Я теж так думаю, — сказав спокійно козак. — Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.

— Безперечно… Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!

Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев’яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.

Воєвода наповнив ракією чари і сказав:

— Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя… За твоє здоров’я, друже! За наш успіх!

— За ваш успіх, воєводо! — з почуттям сказав Арсен. — За гостинну Болгарію!

— Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? — оживився воєвода Младен. — Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?

— Так, я знаю про це, — відповів Арсен. — Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба… Зараз бачу сам на власні очі.

— Ти співчуваєш нам?

— Ще б пак! Наші народи — брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого я не маю права повертатися на Україну…

— Яке? Ми не могли б допомогти тобі?

Арсен розповів. Воєвода розвів руками.

— Тілький щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника, так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого… то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України… Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов’язково доведеться зіткнутися близько з Сафар–беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця…

— Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять…

— Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Московією… До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака — і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір’я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, ми знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку воєводи Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині і московському цареві.

Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.

А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:

— Болгарія — маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помаками, потурнаками по–вашому. Але, на щастя, ми не самотні! З нами і серби, і волохи[76], і молдавани, по той бік Чорного моря — вірмени, грузини… Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу… Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай–но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!.. Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.

Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.

— Розумію, — сказав Арсен. — І згоден усе зробити, що треба!

— Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся там. Я хочу попередити про це…

— Я ніколи не уникав небезпеки.

— То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар–беєм.

— Ну й що?

— Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній