Читати книгу - "Вушко голки"

— Ні-ні, я не турбуватиму. Просто хотіла переконатися, що з вами все гаразд, — прошепотіла Люсі.

Він нічого не відповів і знову заплющив очі.

Люсі спустилася униз, одягла плащ і високі чоботи, потім одягла так само Джо й пішла з ним надвір. Дощ продовжував лити наче з відра. Вітер просто жахав своєю силою. На даху справді не вистачало декількох плиток. Нахиляючись, щоб дощ не збив її з ніг, Люсі пішла до прірви. Одна рука жінки міцно стискала ручку Джо — малого легко могло здути. За дві хвилини вона пожалкувала, що взагалі вийшла з будинку. Дощ заливав за комір і в чоботи, і весь одяг уже промок. Джо, мабуть, теж мокрий, але дві хвилини надворі погоди не зроблять. Люсі хотіла спуститися на пляж.

Дійшовши до рампи, жінка зрозуміла, що зараз це неможливо: вузький дерев'яний місток став дуже слизьким, а через такий вітер легко втратити рівновагу і впасти просто на пляж, до якого шістдесят футів. Проте навіть звідси видовище було неабияке.

На берег густо набігали хвилі висотою з невеличкий будинок. Розбиваючись об берег, водяний вал здіймався вгору у вигляді знаку питання й шалено падав під самісіньку скелю. Бризки рясно обдавали обличчя Люсі після кожного удару хвилі. Жінка підхопила Джо на руки — і лише так змогла почути, що той радісно сміється. Усі інші звуки потопали в ревінні моря та вітру.

Було щось приємно моторошне в тому, щоб стояти так близько до прірви й дивитися на шалену боротьбу стихій. Перебувати наче у безпеці, але в той самий час на волосинку від краю... Коли тіло одночасно пронизує холодом вітру та жаром страху. Відчуття захоплювали, а в житті Люсі було не так і багато сильних вражень.

Жінка вже майже повернулася, щоб іти додому (щоб бодай Джо не захворів), як раптом помітила човен. Човном це, звичайно, складно було назвати — лишилися лише кілька великих шматків палуби та кіля. Хвилі розбивали їх об скелі, наче розсипані сірники. А судно було чимале! Так, один чоловік міг би ним керувати, але це було б непросто. Шторм не помилував навіть решток: складно було відшукати хоча б два шматки деревини, що були б і досі з'єднані разом.

Заради Бога, як той незнайомець взагалі примудрився вижити?

В уяві Люсі з'явився образ того, що б такі хвилі могли зробити з людиною, і жінка здригнулася. Джо відчув зміну її настрою і запропонував:

— Мамо, ходімо вже.

Люсі швидко повернулася та поспішила слизькою стежкою додому.

Мокрий одяг, капелюхи та чоботи вона розвісила на кухні, щоб вони просохли. Після цього Люсі знову піднялася, щоб провідати гостя, — цього разу він не розплющив очей, але чомусь жінці здалося, що він все одно впізнав її кроки і просто вдав, наче мирно спить.

Люсі із Джо вщент промокли, тому жінка вирішила набрати гарячу ванну, в яку посадила хлопчика. Раптом їй теж захотілося зігрітися, й вона залізла у воду до малого. Тепло приємно охопило її тіло, очі мимоволі заплющилися. Добре бути в теплому будинку з міцними стінами та слухати, як надворі вирує шторм.

Життя раптом стало вкрай цікаве: за одну ніч стався шторм, потонув корабель і з'явився дивний чоловік. І все це після трьох нудних років. Аби тільки він швидше прокинувся, щоб можна було його розпитати. Час уже готувати обід для чоловіків. У Люсі була овеча грудинка — можна приготувати тушковане м'ясо. Із цими думками жінка вилізла з води та витерлася. Джо залишився гратися зі стареньким гумовим котом. На стіні висіло дзеркало, й Люсі глянула на розтягнення шкіри, що залишилися після вагітності: вони ставали дедалі менш помітними, але повністю вже ніколи не зникнуть. Хоча засмага могла б трохи покращити їхній вигляд. А може, й не трохи! Хоча її живіт все одно нікого не цікавить... Нікого, крім неї.

— А можна я ще пограюся? Хвилиночку? — попросив Джо. Ось ця його «хвилиночка» могла розтягнутися й на півдня.

— Грайся, поки я одягаюся, — Люсі повісила рушник на гачок і повернулася до дверей.

Там стояв незнайомець. Вони зустрілися поглядами. Дивно, але Люсі не злякалася. У його погляді не було нічого, що могло б налякати її: ні похоті, ні насмішки, ні бажання. Гість не дивився на її груди чи ноги — він дивився просто в очі. А Люсі відповідала на його погляд — дещо шоковано, але не збентежено. На мить у голові Фабера промайнула думка: чому вона не заверещить, не прикриється руками й не лясне дверима в нього перед обличчям?

Зрештою у його погляді таки щось промайнуло (хоча, може, Люсі це здалося): захоплення, іскра веселощів, а потім — сум. І все — атмосфера змінилася, Фабер відвернувся, зачинив двері та пішов у свою кімнату. За мить Люсі почула, як під ним скрипнуло ліжко.

На неї чомусь навалилося страшенне почуття провини.

20

Персіваль Ґодліман зробив усе, що тільки міг.

У кожного поліцейського Британії була копія фотографії Фабера, і майже половина з них увесь час займалася винятково пошуками шпигуна. У містах перевіряли готелі і будинки відпочинку, вокзали й автостанції, кафе й торговельні центри, мости і навіть зруйновані будівлі, де ночували безхатченки. У селах обшукували сараї, покинуті будинки, зруйновані замки, ліси та поля. Опитували чи не кожного касира, заправника, працівника порома та податкового інспектора. Усі пасажирські порти й аеропорти перевіряли. На всіх паспортних контролях обов'язково висіла фотографія Фабера.

Поліцейські думали, що шукають убивцю. Звичайні полісмени знали, що він ножем убив двох людей у Лондоні. Трохи старші за званням довідалися, що одну з жертв зґвалтовано, мотиви нападу невідомі, а також вони знали про третє вбивство — напад на солдата в поїзді Юстон — Ліверпуль. І тільки головні констеблі та декілька офіцерів Скотленд-Ярду знали, що солдат тимчасово працював на МІ-5 і всіма справами наразі займаються розвідники.

У газетах теж усе виглядало так, наче це звичайний пошук убивці. У той же день, коли Ґодліман повідомив подробиці пресі, англійські вечірні газети надрукували матеріал. На жаль, ранкові видання Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу не встигли, і там новини з'явилися тільки наступного дня. Жертву в Стоквеллі описали як начебто робітника з Лондона та вказали несправжнє ім'я. Ґодліман повідомив журналістам, що цей злочин стосується вбивства Уни Ґарден, скоєного в