Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 114
Перейти на сторінку:
Семенова попав ще один снаряд, і машина спалахнула і зовсім зупинилася, через мить вибухнув боєкомплект. Як не вдивлявся підполковник Макаркін крізь бінокль у чорний дим у надії побачити хоча б одну фігуру танкіста, що врятувався, бачив лише німців, що біжать до танка.

Старший лейтенант Семенов, на відміну від інших членів екіпажу, не загинув. Двома прямими попаданнями його контузило і поранило в ногу, кров із розбитої голови заливала очі, але він не знепритомнів і за мить перед вибухом устиг відкрити люк башти, і свічкою, сильно при цьому вдарившись підборіддям, вистрибнути з танка. Утрачаючи свідомість, він доповз до дерева, під яким зарив у землю свій військовий квиток, зубами зірвав петлиці – не можна, щоб німці побачили, що він офіцер. Тут же підбігли німці, наказали встати, але встати Семенов уже не зміг – нестерпно боліла поранена нога, і офіцер махнув рукою, мовляв, якщо не може йти, значить, дострелити. Але молодий солдат навіть не встиг підняти «шмайсера», як танкіста підхопили під руки радянські полонені піхотинці, яких вели повз, і понесли на руках, швидко передаючи Семенова один одному в середину колони, ховаючи його там від поглядів здивованих німців. Так він і врятувався.

Військовополонених звезли на сортування, де ретельно вивчали документи, інколи коротко допитували і розподіляли – кого в концтабори, кого в шпиталь. Всі ці події старший лейтенант пам’ятав погано, перебуваючи в напівзабутті. Опритомнів лише в шпиталі, коли сивий лікар щось говорив німецькою офіцерові й наочно демонстрував пилкою, що ногу танкіста доведеться відрізати. Німецький офіцер погоджувався, але незадоволено морщився: кому потрібний полонений без ноги, який з нього зиск? Одні проблеми. Коли офіцер пішов, Юра відкрив очі й прошепотів лікарю:

– Найн! Найн! Бітте! – і показав на ногу.

– Ти що, німець? – гарною російською запитав лікар.

– Найн! Тобто ні. Я думав, це ви – німець!

– Та який з мене німець? – здивувався лікар. – Я – корінний харків’янин!

– Так, а що з ногою, лікарю? Відріжете? Не треба! Нова ж не виросте!

– Залишиться у тебе нога, не переймайся. Вилікуємо. Вони тебе в табір хотіли забрати, але я сказав, що ось зробимо ампутацію, тоді й забирайте.

– Так, а як же…

– Та що-небудь придумаємо, дорогенький, не переймайся.

Два тижні пролетіли швидко. Операція, перев’язки, лікування. Танкіст – так його прозвали медсестри – мав відмінне здоров’я і швидко одужував. Це не могло не тішити, але чим здоровішим він ставав, тим усе ближче виднівся концтабір. Пару разів навідувався німецький офіцер із запитанням, коли ж відріжуть ногу, і лікар усякий раз казав, що, можливо, завтра, але з’явилася надія, що концтабір отримає здорового в’язня, потрібно лише ще зачекати трохи. Німець явно схилявся до другого варіанту, і тому не квапив лікарів. Тиждень-другий нічого не вирішував, полонених у нього вистачало.

Серед медсестер особливу симпатію до Юри виказувала Люба – світловолоса двадцятирічна українка з-під Ромен, яка говорила доладною українською мовою, яку Танкіст не завжди розумів до кінця. Та це не зашкодило молодим людям знайти іншу спільну мову – мову щирих почуттів. Разом із лікарем Люба його і врятувала – за декілька днів до виписки Танкіста разом з іще одним офіцером і солдатом відправили в ізолятор, нібито виявили в них тиф. Німці переполошилися, але перевіряти діагноз не поспішали – тиф так тиф, немає підстав не довіряти старому лікарю, який так ретельно лікує німецьких солдатів і офіцерів. А далі Юру вела та сама удача, яка так часто приходила на допомогу. До ізолятора приставили вартового з автоматом, який ніс свою службу не дуже пильно. Охороняти трьох тифозних поранених не так-то й складно, напевно, вважав він. При нагоді вони задушили надміру самовпевненого охоронця і втекли. Йшли довго, вибиралися лісами і болотами – фронт у ті дні часто міняв лінію, важко було визначити, де свої, а де вороги, але через кілька днів вийшли таки – прямісінько в розташування мотострілкового полку. Долікувавшись у радянському госпіталі, старший лейтенант отримав відпустку і поїхав додому до матері в Липецьку область. Йшов по селу, накульгуючи і спираючись на палицю, вітався з людьми, ловив на собі здивовані погляди, а коли відкрив хвіртку, матір, побачивши його, втратила свідомість. Виявилось, місяць уже як отримала похоронку, горювала. Повернувшись на фронт, але вже в іншу танкову бригаду, Семенов шкодував лише про одне – коли тікав із Харківського німецького госпіталю, не встиг попрощатися з Любою. Більше він ніколи її не зустрічав.

Цю історію від батька – першу таку детальну про війну – Ігор почув лише через пару років після вручення Зірки Героя, коли вони неподалік від Курська, з’їхавши в бік із траси Москва – Сімферополь, стояли біля меморіалу полеглим воїнам.

– Дивися, синку, – сказав батько, проводячи пальцями по опуклих буквах на плиті, – тут я похований…

Серед нескінченного переліку прізвищ героїв, полеглих на Орловсько-Курській дузі, значилося: «Семенов Юрій Петрович».

У День Незалежності України, 24 серпня, з Юрою пропав зв’язок. Ігор Юрійович не міг додзвонитися синові з самого ранку, і лише ввечері, емоційно переваривши показаний по телевізору військовий парад на Хрещатику і прочитані в інтернеті чутки про оточення українських підрозділів під Іловайськом, трохи заспокоївся: по телеку сказали, що користуватися телефоном у зоні АТО стало небезпечно. «Може, наказали відключити, – зробила висновки дружина. – Завтра, напевно, відгукнеться». Але ні завтра, ні післязавтра син на зв’язок не вийшов. Пробували дзвонити його товаришам, але ті або скидали виклик, або не брали слухавку.

Невідомість – це найстрашніша голова дракона. Своїм полум’ям вона не обпалює, а заморожує, вводить у ступор, позбавляє волі й змушує багато говорити замість того, щоби діяти. Невідомість робить телефон частиною вашого тіла, позбавляє сну і дарує примарні надії. Немає нічого гіршого за невідомість, коли серце не знає, що йому робити: горювати чи радіти. Лише третього вересня Семеновим прийшла перша звісточка. Подзвонив командир:

– Юра живий, не поранений. Він у полоні. Вибачте…

Того ж дня відгукнулася мама Діми Севастьянова, однокурсника, одного з шести випускників-артрозвідників. Того самого, який не брав слухавку, коли йому дзвонили Семенови. А не брав тому, що не знав, як сказати про те, що сталося, тому подзвонив своїй матері порадитися, як бути, як точніше принести батькам товариша погану звістку. А за годину після розмови з мамою снаряд влучив у їхню машину, і він загинув разом із Ванею Гопаченком, ще одним двадцятидвохрічним лейтенантом. Немає більше ні Діми, ні Вані, золотих, світлих хлопчиків. Це не вкладалося в голові, не давало жити. І тут уже заговорила,

1 ... 51 52 53 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"