Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 114
Перейти на сторінку:
обпалюючи з ніг до голови, друга голова дракона – страх смерті. Вона дихала їдкими випарами, обвуглювала серце і вкладала спеченим калачиком на диван, подалі від гамору і рухів зовнішнього світу.

Мабуть, лише тут, у полоні, в будівлі Донецького СБУ, Юра вперше за короткий час перебування в українській армії відчув, що він – офіцер. До них, зовсім хлопчиків, молодих лейтенантів, дорослі дядьки-добровольці й мобілізовані ставилися, радше, як до синів або молодших братів, не сприймали серйозно як бійців, що, звичайно ж, дратувало юнаків. Але вони розуміли, що тільки їх сміливість і професіоналізм можуть змінити ситуацію, тому терпляче чекали свого часу. Навіть однолітки, двадцятирічні хлопці-контрактники, ставилися до молодих лейтенантів, як до рівних, а не як до старших за званням. І в цьому порядку, що склався в такій дивній, такій незвичайній новій українській армії, що народжувалася на очах, було б украй неправильно корчити з себе людей із зірочками на погонах, великих начальників і тому подібне – бій покаже, хто чого вартий. Звичайно, після училища, де з дисципліною та ієрархією дуже суворо, непросто було сприйняти такий порядок, але Юра, наприклад, не відчував дискомфорту, зі свого боку незмінно прагнучи дотримувати субординацію і зі старшими за званням. Все-таки це – армія, хоч і молода. Але тут, у полоні, їх ретельно розсортували: окремо – добровольчі батальйони (на них казали – «смертники»), кулеметники і снайпери, окремо – мобілізовані рядові й контрактники, окремо – офіцери. Добровольців Юра більше не бачив. Снайперів теж. Офіцерів помістили в підвальне приміщення, де стояли збиті дерев’яні полиці до самої стелі, на яких дуже щільно лежали люди, багато хто мав легкі поранення. Юра здивувався: як багато, виявляється, українських військових знаходиться в полоні. Він стояв із Андрієм посеред підвалу і не розумів, що робити далі, куди можна сісти, а ще краще – прилягти, бо вони вкрай знесилені.

– Агов, хлопці, ви звідки? – запитав голос із кавказьким акцентом, але слова звучали все одно якось дивно. Говорив сивий високий чоловік із великим носом, трохи скошеним набік. – Я Таріелович, називайте мене так, старший тут…

Вони пояснили, звідки і як попали в полон. Таріелович дивився на них добрими темними очима і лише похитував головою:

– Ех, зовсім хлопчиськи, зовсім хлопчиськи…

З часом вони зрозуміли, чому в грузина такий дивний говір – у нього практично не залишилося зубів. Потім вони дізналися, що Таріеловича сильно били на допитах.

– Можна сказати, що вам ще пощастило: не поранені, не обстріляні, смерті не бачили. Ану, давайте, лізьте на самий верх, на шосту полицю, подалі від чужих очей. Бігом!

Хлопці намагалися заперечувати: мовляв, ми ховатися не будемо, але вже наступного дня зрозуміли, як мудро вчинив Таріелович і від яких моральних мук їх захистив. До полонених мали звичку заходити підхмелені козачки з Росії. Фізично вони не сильно знущалися – хіба що могли ударити пару разів кулаком в обличчя або живіт, плюнути, штовхнути ногою, але морально давили дуже сильно, прагнули принизити, змусити боятися, тремтіти, говорити те, що вони хочуть чути. Вишукували найслабкіших, бажано молодих – і на пару годин брали в оборот тут же, посеред підвалу, знущаючись на очах в інших військовополонених.

– І ці люди, – сказав Андрій після перших побачених тортур, влаштованих козачками над молодим хлопцем із західної України, – нам розповідатимуть, хто тут фашист?

Тож на шостій полиці виявилося набагато краще, ніж на першій: хоча й більш задушно, зате спокійно. Вони не мали нічого – ні мила, ні зубних щіток, ні рушників, у лазню їх не водили, в туалет виводили чотири рази на добу, жодних прогулянок. Годували маленькими порціями – двічі на день жменька макаронів і хліб. Але більш за все допікали не голод, не духота, а тривога за рідних, які нічого не знають про твою долю, яким, напевно, нині значно гірше, ніж тобі.

У перший же день на допиті Семенова сильно побили. Спочатку руками – за те, що укроп, потім ногами – за те, що офіцер, потім гумовою палицею – за те, що артрозвідник. Били професійно, від душі, із знанням справи. З реплік Юра зрозумів, що його обробляють колишні менти. Хоча чому – колишні? Може, вони менти й сьогоднішні. Більш за все беріг нирки, знав, що коли відіб’ють, то вже не відновляться, тому підставляв під удари інші частини тіла, прагнув розслабити м’язи і згадував тренування по бойовому самбо, на яких учили правильно падати і захищатися від ударів.

Командири розводили руками – доки жодних контактів і новин немає, радили звертатися до СБУ і до полковника Володимира Рубана, який опікувався обміном військовополонених. Він на громадських засадах був ніби посередником між ворожими сторонами. Ігор Юрійович знайшов телефон Рубана в інтернеті, але коротка розмова надії не подарувала. Полковник сказав, що займається лише тими солдатами, про яких достеменно відомо, що вони в полоні:

– Уточнюйте інформацію, зв’язуйтеся з товаришами по службі, командирами. Якщо пропав під Іловайськом, то перегляньте відео допиту полонених у Сніжному. Там багато людей, може, впізнаєте…

Але на цьому жорстокому відео ні Юри, ні інших колишніх курсантів-однокурсників, яких Ігор Юрійович і дружина знали в обличчя, не виявилося. Стояв у другому ряді хлопчина, чимось схожий на сина, але ні, не він, не він, однозначно. Сиділи на кухні, всоте переглядаючи ненависні кадри. Дружина Раїса плакала і молилася:

– Хай я нічого не дізнаюся, де він і як, але тільки б знати, що мій син живий, Господи! Дай хоч яку-небудь звісточку!

Скільки годин не стулили очей від Дня Незалежності, який перетворився на щонайдовшу і безсонну ніч відчаю – третю голову дракона. Думали-ворожили, кому ще можна подзвонити, до кого звернутися. Вранці Раїса не встигла переступити поріг свого конструкторського бюро на заводі, як колеги закричали:

– Раю, Раю! Твій Юра – в списку військовополонених!

Видихнула і перехрестилася: «Значить, живий! Спасибі Тобі, Господи!» – і розплакалася від щастя. Хоча, здавалося б, яке це щастя? Син – у полоні, в якому стані, де? Що з ним відбувається? Його б’ють? Знущаються? Працювала, немов робот, ще раз перебирала в думках усіх, до кого можна піти і постукати – раптом допоможуть, поки не задзвонив мобільний – викликав незнайомий номер. Серце тривожно забилося:

– Алло!

– Доброго дня! Це Раїса Семенова? – дзвонила жінка.

– Так, це я.

– Мій чоловік у полоні, в Донецькому СБУ. Ваш номер телефону йому дали два хлопчики, Юра і Андрій, щоб повідомити, що у них все нормально. Ви не хвилюйтеся…

– Як вони там?

– Я

1 ... 52 53 54 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"