Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

На всіх людських могилах сиділи мої зітхання і не могли піднятися, зітхання і запитання каркали, душили, гризли і нарікали день і ніч:

— Ох, людина вічно повертається! Мала людина вічно повертається!

Якось я бачив їх обох, найбільшу і найменшу людину, голими: надто схожі вони одна на одну, навіть найбільша — ще надто людина!

Найбільша надто мала! — ось причина моєї відрази до людини! А вічне повернення навіть наймізернішої людини — причина відрази до будь-якого існування!

Ох, гидота, гидота, гидота! — повторюючи, зітхав і тремтів Заратустра, згадавши про свою недугу. Тоді орел і змія не дали йому говорити далі.

— Не розмовляй більше, ти ще не одужав,— попросили орел і змія,— а вийди з печери. Світ, мов сад, чекає твого приходу.

Йди до троянд, бджіл і голубиних зграй! А надто до співочих птахів, щоб навчитись у них співати.

Адже спів потрібен тому, хто одужує, здоровий обійдеться розмовою. А коли навіть здоровий хоче пісень, то хоче інших, ніж той, хто одужує.

— Ну ж, хитруни і катеринники, замовкніть мені! — відповів Заратустра й усміхнувся своїм улюбленцям.— Ви добре знаєте, якої втіхи зазнав я за ці сім днів!

Мої втіха й одужання в тому, що я знову повинен співати: чи не кортить вам зразу і про це скласти пісеньку для ліри-катеринки?

— Не розмовляй більше,— вдруге попросили його орел і змія,— краще споряди собі спершу, як одужаєш, ліру, нову ліру!

Бо зваж, Заратустро, твої нові пісні вимагають нової ліри.

Співай і вируй, о Заратустро, лікуй душу новими піснями, щоб нести велику долю, котра не випадала ще жодній людині!

Твої орел і змія добре знають, о Заратустро, хто ти і ким повинен стати: зважно, ти — вчитель вічного повернення, у цьому відтепер твоя доля!

А що ти перший мусиш возвістити це вчення, то як цій великій долі не бути ще й найбільшою небезпекою і недугою!

Зваж-но, ми знаємо: ти навчаєш, що всі речі, і ми разом з ними, вічно повертаються, що ми, а з нами й усі речі, вже існували безліч разів.

Ти вчиш, що є великий рік становлення, жахливий рік-велетень,— він, наче клепсидри, завжди мусить знову перевертатися, щоб знову текти і знову порожніти,—

отож усі ці роки у великому й малому схожі один на одного, і ми самі кожного великого року теж схожі на себе у великому і в малому.

А якби тобі, Заратустро, захотілося тепер померти,— зваж, ми знаємо також, як ти промовляв би тоді до себе; та ми просимо тебе ще не помирати!

Ти промовляв би, без дрожу, часто дихаючи від щастя, що ти, найтерпеливіший, позбуваєшся великого тягаря і задухи!

— Ось я помираю і щезаю,— сказав би ти,— і через мить обернуся на ніщо. Душі такі ж умирущі, як і тіла;

та сув'язь причинності, в котру я заплетений, повернеться знову,— і знову створить мене! Я сам одна з причин вічного повернення.

Я прийду знову з цим сонцем, з цим світом, з цим орлом, з цією змією — не в нове життя, не в краще життя, не в подібне життя,—

у великому і малому я знову повертатимусь до цього самого життя, щоб знову навчати про вічне повернення всього,

щоб повторювати слово про великі полудні землі й людини, щоб знову звістити людям про надлюдину.

Я сказав своє слово, я розбиваюся об своє слово: цього прагне моя одвічна доля,— я гину як передвісник!

Настала пора вмирущому благословити самого себе. Так закінчується Заратустрин шлях до загибелі.

По цих словах орел і змія замовкли і чекали, щоб Заратустра щось їм сказав, та Заратустра не чув, що вони замовкли. Ще довго він непорушно, мов заснулий, лежав із заплющеними очима, хоч і не спав, бо саме розмовляв із душею. Орел і змія, побачивши, що він так довго мовчить, пошанували велику тишу круг нього і обережно вибралися з печери.

ПРО ВЕЛИКУ ТУГУ

Душе моя, я навчив тебе казати «сьогодні», а також «колись» і «раніше» і водити хороводи над усіма «тут», «тепер» і «там».

Душе моя, я позбавив тебе усіх закутків, відвадив від тебе порохи, павуків і сутінки.

Душе моя, я відмив тебе від дрібного сорому й чесноти закутків, переконав стояти перед очима сонця оголеною.

Ураганом, що зветься «дух», я повіяв над твоїм збуреним морем, розвіяв хмаровища, задушив самого душителя, що зветься «гріх».

Душе моя, я дав тобі право заперечувати, як ураган, і стверджувати, як безхмарне небо; тепер ти сяєш, мов світло, і проходиш крізь урагани заперечень.

Душе моя, я повернув тобі свободу над створеним і не створеним,— і кому ще так, як тобі, відома насолода майбутнього?

Душе моя, я вчив тебе зневаги, та не тієї, що точить, мов хробак, а великої, люблячої зневаги, котра найбільше любить того, кого найдужче зневажаю.

Душе моя, я вчив тебе переконувати так, щоб приваблювати до себе навіть глибини, так сонце переконує навіть море піднятися на свою висоту.

Душе моя, я звільнив тебе від будь-якої покори, уклінності й догідливості,— я сам назвав тебе «неминучістю знегод» і «долею».

Душе моя, я дав тобі нові імена й барвисті іграшки, назвав тебе «долею», «простором просторів», «пуповиною часу» і «блакитним дзвоном».

Душе моя, я напував твоє царство земне всією мудрістю, всіма молодими винами й усіма витриманими з незапам'ятних часів міцними винами мудрості.

Душе моя, я поливав тебе кожним сонцем, кожною ніччю, кожним мовчанням і кожною пристрастю,—ти виганялась переді мною, як виноградна лоза.

Душе моя, тепер стоїш ти благодатна й обтяжена, як виноградна лоза з налитим вименем і тугими брунатно-золотими гронами,— тугими і налитими щастям, чекаючи, аби щастя потекло через вінця, і соромлячись того чекання.

Душе моя, тепер ніде немає душі велелюбнішої, всеохопнішої і ширшої за тебе! Де могли б ближче, ніж у тобі, зійтися майбутнє і минуле!

Душе моя, я дав тобі все, через тебе руки мої спорожніли,— а тепер! Тепер ти, журливо всміхаючись, кажеш мені: «Хто з нас повинен дякувати?

Хіба не дарувальник повинен дякувати тому, хто брав? Хіба дарувати — не потреба? Хіба брати — не милосердя?»

Душе моя, я розумію усмішку твоєї зажури: надмірне багатство саме простягає спраглу долоню!