Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Воістину, душе моя! Хто б, дивлячись на твою усмішку, зміг стримати сльози? Навіть ангели плачуть через надмірну доброту твоєї усмішки.

А твоя доброта й надмірна доброта не хочуть нарікати і плакати,— та все ж, душе моя, твоя усмішка жадає сліз, а тремтливі уста — ридань.

— Хіба будь-який плач — не скарга? А будь-яка скарга — хіба не звинувачення? — запитуєш ти себе і тому хочеш, душе моя, радше всміхатися, ніж виливати свою муку сльозами,—

нестримними сльозами виливати всю муку своєї повноти і туги виноградника за виноградарем і його ножем!

Та якщо ти не хочеш плакати і виплакати свою багряну тугу, тоді, душе моя, ти повинна співати! Дивися! Я сам усміхаюся, закликаючи тебе співати;

лунати розбурханим співом, поки стихнуть усі моря, щоб слухати твою тугу;

поки тихими, тужливими морями попливе човен, щирозлоте чудо, і довкруг того золота кружлятиме все добре, лихе, дивовижне;

а ще багато великої та малої звірини й усього на легких дивовижних ногах, щоб бігти фіалковими стежинами

аж до щирозлотого дива, до волелюбного човна та човняра — але ж то виноградар, що чекає з діамантовим ножем,—

твій великий спаситель, душе моя, безіменний — лише прийдешні пісні назвуть його на ім'я! І воістину, твій подих уже пахтить прийдешніми піснями,

уже палаєш ти і мрієш, спрагло п'єш з усіх глибокозвучних криниць розради, твоя туга вже спочиває у блаженстві прийдешніх пісень!

Душе моя, тепер я дав тобі все, навіть своє найостанніше, і для тебе мої руки спорожніли: моїм найостаннішим дарунком було те, що я змусив тебе співати!

Що змусив тебе співати,— а тепер скажи, хто з нас має дякувати за цей спів? А краще — співай мені, співай, душе моя! Нехай дякуватиму я! Так казав Заратустра.

ДРУГА ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ

1

Недавно я зазирнув у твої очі, життя: в ночі очей твоїх виблискувало золото,— моє серце завмерло від насолоди;

на нічних водах виблискував золотий човен, поринаючи, зникаючи, знову здалеку вітаючи,— золотии розгойданий човен!

Ти кинуло оком на мою нестримну до танцю ногу — засміяним, замріяним, розімлілим, розгойданим оком.

Вже п'яти відірвались від землі, я став навшпиньки, чекаючи твоїх велінь: у танцюриста ж вуха в пальцях ніг!

Я підскочив до тебе, ти відсахнулося від моєї руки, зметнулись і вогнем війнули волосся твого язики!

Сахнувсь і я від тебе й твоїх змій, а ти впіоберта завмерло, і вабив зір твій на двобій.

Косуючи оком — показуєш криві стежки, учиш ногу мою ступати кривими стежками — лукавим кроком.

Зблизька боюся, люблю звіддалік, втікаєш, і я шаленію, шукаєш мене — кам'янію, страждаю, та мукам згубив уже лік.

Твій холод кидає в жар, зненависть любити змушує, втікаєш, я клятву несу на вівтар, а глузи твої — зворушують;

хто не тримав на тебе зла, дівча обплутне, облудне, спокусне, недогідливе, винахідливе? Хто в любові твоїй не згорав дотла, дівча невинне, дівча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?

Куди мене вабиш, довершене і необачне? І знову втікаєш від мене, мій вітрогоне невдячний!

У танці йду за тобою, слід у слід невпинно. Де ти! Подай руку! Або хоч пальчик єдиний!

Навкруг печери й хащі,— ми заблукаємо! Стій! Танець спини! Хіба ти не бачиш, як носяться сови і кажани?

Ти сова! Кажан! Тобі забаглося мавпувати? Де ми? У собак ти навчилося так дзявкати і завивати.

Так мило вищирюєш біленькі зуби, з-під кучерів злі оченята зичать мені згуби!

Ну й танець через пень-колоду,— я ловчий, будеш моїм псом чи ланню мені на догоду?

До мене! Хутко, стрибунко розлючена! Угору! Стрибай! — О чорт! Стрибнув я сам і гепнувся, скарлючений!

Дивися, зарозуміле, молю пощади й лежу, немов камінь! Я б залюбки пішов з тобою — привітнішими стежками!

Стежкою любові крізь кущі барвисті й густі! Або ж уздовж озера, де виграють у водах рибки золоті!

Ти вже стомилося? Там, де отари й у вечірній заграві хмарки, хіба не розкіш — заснути під вівчарські сопілки?

Ти знесиліло? Я понесу тебе, можеш руки вже опустити. Якщо ти спрагло — я дам напитись, але ж твої уста відмовляються пити!

О, що за пролазна відьма, вислизнуло, найметкіше з усіх зміюк! Куди? На щоках палають два ляпаси від твоїх рук!

Воістину, я стомився твоїх овець чатувати! Досі я, відьмо, співав для тебе, тепер тобі доведеться — заверещати!

Під свист канчука затанцюєш і заверещиш мені! Чи не забув канчука я? Ні!

2

Життя, затуливши тендітні вушка, відповіло мені так:

— О Заратустро! Не виляскуй так жахливо канчуком! Ти ж знаєш: шум проганяє думки. Мене якраз навідують такі ніжні думки.

Ми з тобою справді не добродії і не злодії. По той бік добра і зла знайшли ми свій острів, зелену луку — ми вдвох, самі! Тож не слід одне одному завдавати муки!

Якщо нам не судилося любити від щирого серця,— чи гоже впадати у злість, що не можемо від щирого серця любити?

Ти знаєш, що я добре ставлюся до тебе, часто занадто добре,— а все тому, що я ревную до твоєї мудрості. Ох, ця мудрість — божевільна стара дурепа!

Та колись твоя мудрість тебе покине,— ох! тоді хутко тебе покине і моя любов.

Відтак життя задумливо озирнулося і тихо промовило:

— О Заратустро, ти не завжди вірний мені!

Ти любиш зовсім не так міцно, як кажеш, я знаю: ти маєш на гадці незабаром покинути мене.

Є старий важезний дзвін-буркотун,— ночами його буркіт долинає аж до твоєї печери;

коли ти чуєш, як дзвін цей опівночі відбиває години, тоді між першим і дванадцятим ударами ти думаєш про те,—

я знаю, ти думаєш про те, Заратустро, що хочеш незабаром покинути мене!

— Так,— відповів я, вагаючись,— але ти знаєш також...— І я сказав щось життю на вухо, просто в скуйовджені руді безумні пасма волосся.

— Ти знаєш, о Заратустро? Цього не знає ніхто...

І ми дивились одне на одного, на зелену луку, над якою саме западав прохолодний вечір, і плакали разом. І тоді життя було мені миліше, ніж до того моя мудрість.

Так казав Заратустра.

З