Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Людино! Слухай!

Два!

Про що віщує північ глухо?

Три!

«Я спала, сну пропав і слід

Чотири!

І щезли марева миттєві,—

П'ять!

Глибокий світ,

Шість!

Він глибший, ніж здається дневі.

Сім!

В скорботі світовій — глибінь,

Вісім!

Та радість ту глибінь долає.

Дев'ять!

Скорбота намовляє: «Згинь!»

Десять!

А радість — вічності жадає,

Одинадцять!

...безмежжя вічності жадає».

Дванадцять!

СІМ ПЕЧАТОК

(Або: спів про «Так» і «Амінь»)

1

Якщо я пророк і сповнений того пророчого духу, що блукає високим перевалом між двома морями,—

важкою хмарою блукає між минулим і майбутнім, цурається задушливих низин і всього стомленого, що не може ні померти, ні жити;

що готовий з темних грудей вдарити блискавкою і променем спасенного світла, сповнений блискавок, що, сміючися, кажуть «Так», готовий до пророчих блискавичних променів,

то така сповненість — щастя! Воістину, кому належить запалити світло майбутнього, той довго мусить важкою хмарою нависати над скелею!

Тож як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!

2

Якщо мій гнів колись руйнував могили, зрушував межові камені й скочував у стрімку безодню розбиті старі скрижалі;

якщо мої глузи колись розвіювали зотлілі слова, якщо я був мітлою для павуків-хрестовиків і пронизливим вітром для старих задушливих могильних склепів,—

якщо я колись, тріумфуючи, сідав на могили старих богів, сідав, благословляючи світ, люблячи світ, біля пам'ятників старим паплюжникам світу,—

бо я люблю навіть могили богів і церкви, коли ясне небо зазирає крізь їхні зруйновані покрівлі; мені любо сидіти мов трава І червоні маки на румовищах церков,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!

3

Якщо я дихав колись подихом творіння і тієї небесної потреби, що змушує навіть випадки ставати у зоряні хороводи;

якщо я колись сміявся сміхом блискавки творіння, слідом за котрою сердито, але покірно й довго лунав грім творчості;

якщо на божественному столі землі я колись грав із богами в кості, аж земля тряслась і розколювалася, вивергаючи вогненні ріки,—

бо земля — це стіл богів, що здригається від нових творчих слів і від гуркоту гральних костей,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!

4

Якщо я колись жадібно припадав до пінявого кухля з пряною сумішшю, де добре змішано все на світі;

якщо моя рука колись уливала найдальше в найближче, вогонь у дух, радість у страждання і найгірше в найкраще;

якщо і сам я — зернинка тієї спасенної солі, що змушує все в кухлі добре змішуватися,—

бо є сіль, що поєднує добро із злом, а навіть найбільше зло придатне для приправи і призводить до шумування в кухлі,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!

5

Якщо я відчуваю ніжність до моря і до всього з морською вдачею, найбільшу ніжність — коли воно розгнівано заперечує мені;

якщо мене пориває радість шукача, що скеровує вітрило до невідомого, якщо в моїй радості вирує радість мореплавця,—

якщо моя радість колись гукала: «Берег зник — я позбувся останніх ланцюгів,—

безмежжя вирує довкруг мене, десь далеко вдалині переді мною виблискує простір і час,— гаразд! Уперед, гартоване серце!» —

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!

6

Якщо моя чеснота — чеснота танцюриста, і я часто двома ногами стрибав у золотисто-смарагдовий захват;

якщо моя злоба — це злоба зі сміхом, котрій затишно під трояндовими кущами й під живоплотом лілей,— адже сміх зібрав усе зло докупи, одначе освятив і виправдав це власним блаженством,—

і якщо альфа й омега для мене в тому, щоб усе важке обернути на легке, будь-який дух на птаха, все тіло змусити танцювати,— воістину, в цьому для мене альфа й омега! —

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!