Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Діана

Те, що сталося в машині, було помилкою. Тимчасовою слабкістю і відсутністю альтернатив. Результатом нервового перевантаження.

Та в мить, коли я притулилася до Жданова й дозволила йому обійняти мене, наступило полегшення. Ніби з моїх плечей раптом звалився величезний камінь.

Я нечасто дозволяю собі бути слабкою чи вразливою. Якщо вже зовсім чесно, майже ніколи. Надто вже довго я не мала на кого покластися у своєму житті. Довіритися у чомусь.

Так, в мене була Ася, проте це інше. Вона моя подруга. Вона мені як сестра. І все ж я однаково залишалася з більшостю своїх проблем та переживань сам-на-сам.

Так я звикла. Так я завжди робила, відколи зрозуміла, що мені годі чекати якоїсь підтримки від батьків. Чи захисту. Чи розуміння.

Відтоді я була своїм захисником. І психологом. І плечем, в яке я могла поплакати. Не фізично, звісно. Метафорично.

І ось, подивіться на мене. Що я роблю? Шукаю втіхи у ледь знайомого хлопця, через якого я і опинилася у цій халепі. Обіймаюся з ним, дозволяю тримати мене за руку і шепотіти на вухо тихі заспокійливі слова, і не відчуваю жодного бажання потягнутися в кишеню по шокер. Якого там, звісно, більше немає. Як і інших моїх речей.

Ця думка знову змусила мене схлипнути, і я ненавиділа себе за кожну сльозинку, що просочувалася крізь одяг Артура. Не тому, що мені було його шкода, а тому, що не хотіла, аби хтось шкодував мене. Це здавалося неправильним. Адже я зовсім не слабка. Мені не можна бути слабкою. Адже такі в цьому світі довго не живуть та страждають найбільше.

Проте, як не силувалася, я так і не змогла змусити себе зібратися. Ані на вокзалі, чекаючи на потяг, ані в потязі, щойно за нами зачинилися двері купе.

Останнє, до речі, належало лише нам двом. Й, судячи з відсутності верхніх місць, інших сусідів в нас не передбачалося.

Що ж, так навіть краще. Зайві свідки мені ні до чого.

Та Артур, здається, переймався цим більше за мене.

— Вибач за це. Я гадки не мав що це буде двомісне купе.

Всівшись на сидіння, я втомлено прикрила очі і похитала головою.

— Це нічого, справді. Це майже не відрізняється від нашого недовгого співмешкання чи ночівлі в кімнаті відпочинку в тому відділку. До того ж, по приїзду нас однаково поселять разом, тож... було б дивно сперечатися щодо спільного купе.

Якусь мить він дивився на мене, ніби збирався щось сказати, та врешті відмовився від цього, й промовив зовсім інше:

— Я тобі постелю. І, якщо хочеш, потім замовимо чаю або кави. Хлопці поклали нам якесь печиво на перекус. Не аби що, звісно, та, якщо ти голодна...

— Дякую, — м'яко всміхнулася я, — це і справді звучить непогано.

Принаймні не гірше за холодну піццу.

Так... якби Ася побачила мене такою, вона б, певно, поміряла мені температуру, а тоді однаково викликала б мені лікаря.

Артур знав мене не настільки добре, та однаково виглядав занепокоїним.

Вже пізніше, лежачи на своєму місці з на диво зручною подушкою, під розмірений стукіт коліс потяга, я довго не могла заснути. Не через каву. Ні. Через думки.

Артур також не спав.

— Послухай, я знаю, це не назавжди. Мирон та його хлопці обов'язково впіймають покидьків, що відповідальні за твоє викрадення. Можливо не мине і тиждня, як ми повернемося.

Як на мене, тиждень — надто оптимістичний термін. А я — не те, щоб оптимістка. Скоріше вже навпаки. Та я не стала на нього гримати, бо... не мала не тільки сил, а й бажання.

Здається він справді намагався мене підтримати, і якимось чином моя звичка відштовхувати кожного, хто підбереться до мене надто близько, дала збій.

Так, я усвідомлювала, що хлопець, через якого доводиться змінювати не лише ім'я, а й прізвище, тікаючи від якихось притрушених маніяків, — не найкраща кандидатура не лише в романтичні партнери, а й просто в друзі. Про перше зараз годі було й думати. Логікою це було неможливо пояснити. Та все ж...

Між нами було певне тяжіння з нашої першої зустрічі. Тяжіння, що я не могла ігнорувати. І, здається, він також не міг.

І воно тільки посилилося, коли він раптом підвівся, нахилившись до свого рюкзака, й вийняв з нього мій замальовник. Той самий, що я залишила в його квартирі в той самий день.

— Я знаю, це трохи дивно, та з того дня я постійно носив його з собою, на випадок, якщо видасться нагода його повернути. Тож він був зі мною, коли я дізнався про твоє викрадення і приїхав у відділок... Я б згадав про нього раніше, але...

Перш, ніж він встиг закінчити останнє речення, я підвелася зі свого місця, швидкими кроками подолала ту невеличку відстань, що поділяла нас, обхопила його за плечі руками й потягнулася до його губ.