Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

З мінусів — піцца остигла. З плюсів — вона однаково була смачна, а ми з Діаною досить голодні, аби не лишити жодного шматочка.

А ще... стало легше. Хоча Діана не квапилася знову починати зі мною розмову, вона більше не дивилася на мене, як на ворога. І взагалі, виглядала вже більше втомленою, ніж роздратованою. Втретє впіймавши її на тому, що вона позіхає, я не витримав.

— Це крісло, воно розкладається, знаєш? Доволі зручне. А ще я десь там бачив подушку...

Вона миттю закрила рота і примружилася, дивлячись на мене. І лише тоді я зрозумів який у цьому міг бути підтекст.

— Звісно, я пропоную лягти тобі, а не нам обом. Ти втомлена. На тебе стільки всього звалилося. І тобі не треба примушувати себе лишатися бадьорою аж до самого потяга.

Діана закусила губу, міркуючи над моєю пропозицією. Я бачив, яка вона втомлена, й що вонав вже ледь-ледь сидить, тож зітхнув і підвівся, не чекаючи на відповідь.

Крісло звичним рухом доволі легко перетворилося на ліжко. Звичним, бо бували дні, коли я сам у ньому ночував. Щоправда з ноутбуком. Проте це вже не так важливо.

На нього ж відправилася подушка, яку я завбачливо збив, а тоді повернувся до неї і попросив:

— Спи. Я розбужу тебе, коли буде час збиратися, гаразд?

Я був готовий до того, що вона сперечатиметься, скаже, що мене про це ніхто не просив, або що це не моє діло, та врешті Діана втомлено кивнула.

— Гаразд. Дякую. Я вже правда ледь тримаю очі відкритими. Мабуть мені таки не завадить поспати.

Посміхнувшись їй, я підвівся, й рушив до дверей.

— Відпочивай. Я піду спитаю у хлопців чи залишилися в них ковдри.

Насправді я точно знав, що ковдри є, й навіть де їх знайти. Просто відчував, що у моїй присутності їй важче буде заснути, й скористався цим, як нагодою, щоб дати їй час.

За п'ять хвилин, коли я повернувся, Діана вже мирно спала, обійнявши подушку обома руками.

Уві сні її темні брови були трохи насуплені. Пасма волосся розкидалися по подушці. Та вона була однаково прекрасна. З того дня, як я дізнався про неї від сестри, я не припиняв нею захоплюватися ані на мить. Й кожного разу, як я був впевнений, що не можна бути ще більш неймовірною, вона знову і знову мене дивувала.

Перш ніж вкрити її, я не втримався, й ніжно прибрав темне пасмо з її щоки. За мить зморшка поміж її брів розгладилася, й вона мирно засопіла.

Я ж поправив на ній ковдру, а тоді перебрався в інше крісло та розкрив ноутбука. Під прикриттям чи захистом я однаково мусив працювати. Тепер не лише заради справедливості, а й заради неї.

Десь о третій повернувся Мирон, й сповістив, що на нас чекає машина. Збираючись, Діана була ще тихішою, ніж до того, та не думаю, що справа була лише у втомі.

Якби ми були ближчими, я міг би обійняти її. Дозволити уткнутися мені в плече, може дати поплакати, якщо їй від цього стало б легше. Та ми не були. Й вона цього не хотіла.

Тож усе, що я міг, просто бути поряд і мовчати. Ненав'язливо дбати про неї, як тоді, з кріслом. І... я ненавидів це.

Ненавидів, що їй погано через мене. Ненавидів себе за те, що не можу зробити для неї більше. Це було схоже на якісь тортури.

Впевнений, якби ми з Мілою обговорювали це, сестра б сказала, що мені не варто тиснути на дівчину. Та можливо з часом вона відкриється сама.

Може вона і мала рацію. Можливо колись я зможу обійняти її, й не отримати за це ляпаса. Врешті ця поїздка, це прикриття — ще й можливість зблизитися, хай йому грець...

Мабуть, я остання паскуда, якщо шукаю в усьому, що сталося, бодай якісь плюси.

Коли ми опинилися в темному салоні машини, Діана притулилася лобом до вікна й невідривно дивилася на вулиці нічного Харкова, певно не знаючи, чи повернеться колись назад. Й, бачачи в її очах тугу, я не витримав. Стиснув щелепи, й накрив її долоню своєю.

На мить вона здригнулася, здивовано дивлячись на мене, а тоді її плечі опустилися, й вона притулилася до мене, заховавши обличчя на моїй шиї.

Вона не схлипувала. Я не відчував на шкірі вологи. Та вона важко дихала, ніби боролася сама з собою. Так ми і просиділи до самого приїзду на вокзал, де, в очікуванні потяга, мовчки трималися за руки.

На щастя, Матвій утримався від вїдливих коментарів на кшталт того, що ми вже готуємося до ролі молодят. Це б точно відлякало від мене Діану, а я... я був їй потрібен.

Гадки не маю чи має вона до мене якісь почуття, чи справа у тому, що я — єдиний, до кого вона зараз могла звернутися з таким мовчазним проханням. Та й мені було байдуже, якщо вже на те пішло.

Я був готовий бути її ковдрою, подушкою, ліжком чи навіть боксерською грушею, якщо їй від цього стане бодай трішки легше.