Читати книгу - "Мертва кров"

— Невже я схожий на людину, яка може зачинити двері власного замку перед такою красунею, як ви?

— Венчеславе, не лукавте зі мною! Я хочу знати, чому вчора мене не впустили до вашого замку?

Отже, вона була впевнена в тому, що має всі права заходити до його замку без перешкод і тоді, коли цього захоче. Венчеслав запитав:

— Вам вже, мабуть, відомо, що у мене померла дружина, але я через хворобу не зміг бути навіть на похороні. Тому мої друзі-маги і охороняли мій дім. Надійно охороняли!

— Тепер я зрозуміла, це було пов’язано не зі мною, а з тобою, — в її голосі з’явилися ліричніші нотки. — І мене не впустили лише тому, що ти хворів.

Венчеслав зрозумів, що жінка йому повірила, але чому вона вважає, що він її має боятися або взагалі думати про неї? Венчеслав ще раз уважно подивився на свою гостю і раптом впізнав її:

— Єлизавето! Люба моя, рідна! Я знаю, що невартий навіть твого мізинця… Але пробач мене, я не впізнав тебе відразу — ти дуже змінилася. Ні-ні, не в гірший бік… Скільки ж разів я згадував про тебе, скільки разів ти поставала в моїй уяві — свіжа, ніжна, усміхнена і йшла мені назустріч… — Венчеслав усе говорив і говорив… Він пригадував, як познайомився з Єлизаветою, як потім зустрівся з нею на балу, як того фатального вечора спокусив її і як потім карався цим.

Коли Венчеслав підвів голову, Єлизавета побачила на його щоці кілька скупих чоловічих сльозин, які чи не найбільше переконали її в тому, що Венчеслав її справді любить. Вона чудово розуміла, що Венчеслав — опир, набагато дужчий за неї, і за великого бажання він міг би її легко знищити, але замість цього плаче. Звідки їй було знати про те, що щирість і справжність сліз ніколи не пов’язані з першопричиною, яка їх викликала. Першопричини завжди значно глибші. Венчеслав двічі бачив Єлизавету. Першого разу — до свого нещастя, вдруге — коли вже став опирем. Він пригадав, як осатаніло біг за Єлизаветою того вечора по саду, як наздогнав її, як цілував і як усе ніяк не міг припасти до дівочого горла, аби напитися крові, — довкола були люди. Яка страшна поетична метафора: він, неживий, бігав за живою…

— Венчеславе, ти кажеш, що шукав мене тоді, але чому ж не знайшов? Чому ти мене покинув, чому?! — Єлизавета схвильовано вдивлялася в обличчя Венчеслава.

І у відповідь на її схвильованість і ніжність його очі також запалали червоним вогнем:

— Я настільки тебе любив тоді, що забув про все на світі, а головне, я забув про те, що я — опир, а потім було вже пізно…

Вона заплакала, підвелася з крісла, підійшла до нього ззаду і притиснулася щокою до його спини:

— Тепер ми однакові, ми — опирі, а отже, тепер можемо жити разом. Коли я почула про смерть твоєї дружини, то відразу вирішила прийти до тебе…

Лише зараз Венчеслав повною мірою осягнув, яка небезпека чигала на його сина вчора.

— Але насамперед я хочу поговорити з тобою про сина.

Венчеслав здригнувся: «Звідки вона знає про мого сина?»

— Так, Венчеславе, я хотіла поговорити з тобою про нашого сина, — і вона приклала його руку до свого живота.

І вдруге за вечір Венчеслав розгубився. Він слухав Єлизавету, яка розповідала про своє життя після тієї фатальної ночі на балу, і з жахом думав про долю дитини, яку має народити ця жінка, — дитину, зачату від батька-опиря і виношену матір’ю-опирицею. Венчеславу стало страшно. А Єлизавета тим часом з такою любов’ю продовжувала говорити про майбутнє дитя, що, здавалося, вона напевно знає — це буде повноцінна людина, а не жахлива потвора-опир.

— Тепер, коли ти вже вільний, ми можемо побратися і жити разом, — Єлизавета продовжувала з ніжністю тулитися до Венчеслава.

— Люба, як ти гадаєш, чому я одружився на жінці, якої не любив?

Єлизавета уважно і насторожено подивилася на Венчеслава.

— Через те, що я опир, — продовжував Венчеслав. — І ти добре знаєш, яке небезпечне і важке життя опиря. Вдень я безпорадний і мені самому потрібна людина, яка захищатиме мене під час сну. Досі такою людиною була Крістіна. Тепер її немає і я мушу знайти іншу жінку, яка робитиме те саме. Живучи разом, ми не зможемо захищати одне одного, і тому я раджу тобі знайти чоловіка, який надійно захищатиме тебе і нікому не видасть твоєї таємниці. Мені важко це говорити, але так розпорядилася доля. Єдине, що я можу пообіцяти: тобі і нашому синові я всіляко допомагатиму…

Венчеслав говорив тихо і переконливо. І Єлизавета, яка всім своїм жіночим єством розуміла, що тут щось не так і за його словами криється якась велика неправда, все ж вголос погоджувалася з ним. А потім, всупереч всім Венчеславовим словам, раптом прошепотіла:

— Я хочу тебе, чуєш? Хочу!

Вона обняла Венчеслава, притулилася до нього. Зблиснуло дві пари палаючих очей, і за якусь мить, вже у солодкому забутті, двоє опирів забули про всіх і про все…

… У вітальні було багато гостей, і Вероніка, вже у траурній сукні, вийшла привітатися до них. Сьогодні у їхньому замку Василь Бакулін читатиме нові вірші, і всі з нетерпінням очікували на це. В зручних кріслах і на диванах сиділи Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Філософов… Вероніка не повірила власним очам, але вони мирно сиділи на одному дивані поряд з В’ячеславом Івановим та його дружиною Лідією Зинов’євою-Аннібал. Трохи позаду них сидів, зіпершись рукою на підвіконня, Іванов-Разумник, далі — Федір Сологуб з Ніною Чеботаревською, які чи не вперше сьогодні після весілля з’явилися разом на люди. Молодий Микола Гумільов, щось шепотів на вухо Осипу Мандельштаму, а Анна Ахматова з лукавою посмішкою поглядала на присутніх. У червоній косоворотці, наче вогненний стовп, світився Микола Клюєв… Були тут і москвичі — Сергій Орлов з Інною Каменською, Костянтин Макшельмонт, Владимисл Гордасевич, Сергій Ляхов… У вітальні не було лише Венчеслава, зникнення якого зараз дуже хвилювало Вероніку. На літературних вечорах у замку завжди головував Венчеслав,