Читати книгу - "Маріупольський процес"

Ольга слухала, як маріуполець-грубасик розповідав про тетраподи, про те, що їх виготовляли у місті для укріплення берегової лінії у Криму, тепер от знадобилися для оборони Маріуполя. Такі залізобетонні конструкції – він креслив руками на поверхні столу – ось такі, з чотирма хвостами, наче гігантські дитячі іграшки.

Донеччанин виявився обізнаним, сказав, що тетраподи латиною означає «чотириногі». Наземні хребетні. Це міжнародна наукова назва.

– Скільки у вас за Україну? Грубо, скільки? – з’ясовував маріуполець.

– Третина, думаю, – відповів, подумавши, донеччанин. – А третина і далі за ДНР. Решті все одно, як вийде, так і буде. А ще у травні більшість була за ДНР. Але купа питань залишається. Відсутність інформації дуже дратує: кого взяли? За що? Поясніть людям. Говоріть з людьми! А сепаратисти тим часом розповсюджують чутки, збирають інформацію, вербують прихильників… І найкраща мова, яку в нас розуміють, ви ж це знаєте – це мова сили. І мова економіки. На чийому боці буде сила, хто дасть роботу, той і перетягне ковдру на себе.

Вони усе говорили й говорили. Донеччанин знову шурхотів целофановими пакетами та обгортками, й хоч як намагався говорити тихіше, а все ж це були невдалі спроби. Упівголоса розмовляти він не вмів.

Ольга не спала, дивилася, як за вікном пропливають поля зі стиглим соняшником, як повзе комбайн, залишаючи по собі рівні широкі смуги стерні. Стежкою вздовж колії йдуть двоє хлопчиків з вудками, а от вже й блищить поверхнею ставок, куди веде ця стежка.

Зараз Ользі здавалося, що вона навіть у дні невідомості була переконана, що Роман вийде з оточення, що інакше не може й бути. І тепер залишалося сподіватися, що йому дадуть коротку відпустку, що він із дня на день приїде додому, а вона вже там, у його батьків, чекає на нього. Вони не втратять з його відпустки ані дня, ні години.

Сковзнула зі своєї полиці, взулася й вийшла з купе. Розмова точилася навколо тієї ж теми, коли вона повернулася.

– Це все зрозуміло, – вже не запально, а навіть трохи втомлено промовляв до сусіда голомозий донеччанин, – усе зрозуміло… Проте як ми житимемо після цього всього? Як нам жити разом? Як порозумітися тим, хто стріляв один в одного…

Вони повернули голови. І запитали одночасно кожен своє.

– Ми не заважаємо вам своїми розмовами?

– А ви самі з Маріуполя?

«Узагалі-то заважаєте, але не так, щоб робити зауваження й псувати вам спілкування. І майже з Маріуполя, бо до Донецька від мого села набагато далі, аніж до Маріуполя. І я сепаратистка, ДНР-івка, якщо за вашою шкалою, їду до батьків свого хлопця, бійця української армії, укра. Таке життя. Поговоріть про це».

Але це подумки. А насправді Ольга руку на шию і жестом: не можу говорити. Їй би наодинці зі своїми думками залишитися, а не бути зайвою у цьому діалозі.

– Горло? – співчутливо запитав грубасик.

Мовчки кивнула, видряпалася сходинкою на свою полицю. Жодні балачки їй були не потрібні, на жодну тему.

Сусіди пропонували їй гарячого чаю, прозорі лікувальні льодяники, але вона їм на те усе пошепки: ні, дякую, не треба, я спатиму. І справді заснула. Лежала на дні човна, гойдалася на хвилях Азовського моря. Яке ще може бути море? – тільки Азовське, іншого вона й не бачила ніколи. Вона й на Азовському була хіба тричі за все своє життя. Отже, гойдалася на хвилях єдиного у світі моря. Дивилася на хмари цукрової вати, на те, як крізь них м’яко просвічує вранішнє південне сонце. Напівпрозорі рибки тицялися носами у дно човна. У рибок було видно хребетики.

…Чоловіки їли – вона прокинулася від запаху ковбаси та голосів унизу. Маріуполець вів першу скрипку – розводився про риболовлю на Піщаній косі. Ловиш, ловиш, берег далеко, а набридло – ногу за борт перекинув, і навіть до ребер вода не дістане, така глибина. А швидше – мілина. Підтягнув човна до себе – й ведеш до берега, тримаючись за борт…

Он він звідки, сон про море.

Вона дочекалася, поки вони зашелестіли пакетами, складаючи залишки, тоді й ворухнулася. Купейна пилюка закружляла у променях вечірнього сонця. Ольга спустилася, дістала свої канапки, розклала їх, трохи ніяковіючи. Чоловіки, щоб її не бентежити, вийшли у коридор і далі там на рибну тему: хамса, тарань, бичок, хамса…

Ольга – знову нагору і весь вечір, лежачи на животі, бездумно спостерігала за тим, як виринають і знову ховаються у сивому серпанку поля та гайочки за вікном. І хатки й будиночки були вже інші, не такі, як вдома; й жінки, що виносили до вагонів пиріжки та яблука, виглядали і говорили вже трохи по-іншому. Наче їхала вона вже якоюсь іншою країною, але це все була одна й та сама країна, тягнулася й тягнулася без кінця. Від самого рання у дорозі, а ще ніч попереду, і ще завтра майже до обіду час. Велика Україна, за день не перетнеш, а на карті – мале песеня.

Півночі вона перебирала думки, наче пахучі трави розкладала на купочки. Гіркі думки відкладала вбік, робила з них туго сповиті «лялечки», щоб не збивали з настрою, не заважали зосереджуватися на хорошому. За останні місяці вона навчилася цього, мусила навчитися, аби не з’їхати з глузду, і тепер знешкоджувала, загортала в уявні непроникні обгортки усе, із чим важко було дати раду – жаскі нав’язливі картинки, криваві оповідки, страшні відкриття, лякаючі звуки. Вони нікуди не зникали, усі ці складові колекції жахів, проте закривалися, втрачали чіткість, губили свою руйнівну силу, принаймні зараз, а більшого їй було й не треба.

Бо тоді вона отримувала можливість подумати про Романа. Усі її думки крутилися довкола нього. Вона б не повірила, якби два чи три місяці тому їй сказали, що вона їхатиме у такий непевний час у незнайоме місто, у «розсадник» та «логово», до чужих людей. Сама. Без жодного примусу. За власним бажанням. Чому? Для чого? Бо її гнала потреба, пекла й підганяла. Потреба триматися за клямку дверей, у які він входив щодня. Пити з його горнятка, торкаючись пальцями й губами тих самих місць, що він. Бачити його рідних, пізнаючи у їхніх рисах його особливості, нагадування про нього. Ця жага була сильнішою за страх перед незнайомим світом. Роман і сам був незнайомцем, вона так мало встигла про нього дізнатися, на